– Стільки в тобі злості, Рито, тому й нездужаєш часто, – спокійно сказала бабуся Зіна.

– Що? Сама хоч зрозуміла, що сказала. Я говорю – не приїдуть твої. Тиждень буде йти дощ, – сказала Рита.

– Обіцяли ж, – заперечила жінка.

– Ну. Третій день біля вікна сидиш. І їсти не їси і нічого не робиш. Якби я не погнала корову і тебе не побачила, то б і просиділа тут до кінця, – пояснила Рита.

– Сплюнь, – заперечила Зіна.

– Добре, піду додому. А ти сиди тут.

– Почекай, пиріжки візьми. Напекла гору, а їсти тепер нема кому.

Рита підійшла до тазу з пиріжками і, взявши рушник, почала складати в нього пиріжки.

– Ну все. Я пішла.

– Іди, Рито, йди з Богом.

– Зайти ввечері, відвідати тебе?

– Увечері не треба. Що вже ввечері. У тебе справ стільки, господарство.

– І то правда, просиджу в тебе, а справи самі не зробляться.

Рита пішла.

Дощ тарабанив у маленькі вікна старого будинку. Краплі стікали склом і збиралися в калюжі. Нескінченні калюжі.

Зіна Семенівна знову сіла біля вікна вдивлятися в далечінь. Високий, ухил біля пагорба пологий, добре видно хто до села їде.

З цього місця Зіна чоловіка щодня на роботу проводила і синів на службу. Найбільше за дітей переживала. Діти повернулися. Обидва. А чоловік із роботи не повернувся. Так буває.

Холодно вдома стало, сиро. Але Зіна Семенівна піч топити не стала. Одяглася тепліше, гарячий чай налила і знову до вікна сіла вечір коротати.

– Не приїде сьогодні вже, – думала вона, поглядаючи на старий годинник над комодом.

У неділю Зіні Семенівні виповнилося 75 років. Ювілей. Сини з сім’ями обіцяли приїхати, відвідати. Тиждень гостювати збиралися. І ось третій день ні слуху ні духу. На душі було не спокійно.

Скільки сліз вона виплакала перед цим вікном. Тепер сухо все на обличчі, покресленому зморшками. Сухо. І все одно трепет не вгамувати. Тепер кого соромитись? Хоч плач, хоч вий. Тільки кішка та собака почують. Та ще хіба сусідка Рита. А не плачеться. Приїдуть! Не забуде мати.

Четвер неквапливо перекочувався, закінчуючись і даючи п’ятниці стати найважливішим днем.

Зіна Семенівна знову планувала зайнятися куховарством.

– Що не сидиться на місці, Зіна? От не було б у мене господарства, я цілий день на дивані лежала б.

– І тобі добрий вечір, Рито. Хто ж тобі не дає? Продай господарство та лежи.

Рита тільки махнула у відповідь і пішла до хати. А Зіна Семенівна все у бік пагорба поглядає. Чекає.

У п’ятницю ввечері Рита знову зайшла до сусідки.

– Далі чекаєш?

– Чекаю.

– Пирогів напекла?

– Напекла. Хочеш?

– Ні. Ще минулі залишилися. Прийшла посидіти з тобою, підтримати тебе морально. Долю, так би мовити, твою поділити.

– Сиди, не шкода.

– Удвох і чекати веселіше, правда? – трохи з іронією сказала Рита.

– Правда, сусідка.

І сидять, дивляться на пагорб.

І в Рити стає на душі важко і їй теж хочеться чекати. А нема кого. Один син залишився, і той гулящий, не приїде. Другого ще замолоду не стало.

А у Зіни так чудово чекати виходить. І Риті хочеться. Сидять обидві. Чекають.

– Хто там? – спитала Рита, помітивши постать біля хвіртки.

– Сашко Микитенко, здається, – і Зіна Семенівна пішла відчиняти двері.

– Баба Зіна, вечір добрий. Я тут минулого тижня у місті був, Матвія бачив, забув вам сказати. Вони завтра з Леонідом приїдуть… просили передати… а я забув, бабо Зіна, ти не ображайся, що забув.

Зіна Семенівна притиснула руки до грудей.

– Як же я сердитися буду, Сашко, ти мені звістку таку радісну привіз. Дякую любий.

– Тож чекайте, зараз дорога просохла, приїдуть. А минулими вихідними залило все, тут тільки на тракторі.

– Чула, Рито? Приїдуть, – усміхнулася Зіна.

– Ага, – кивала сусідка.

У суботу від ранку Рита від Зіни не відходила. То за сіллю прибіжить, то рушник віддати. Хвилювання стільки. Через край. Трохи чужої радості випити. Пригубити хоча б.

– Їдуть! – майже пошепки видавила з себе Зіна.

– О, як їдуть, підемо зустрічати, – покликала Рита. Мов своїх дітей зустрічає, а Зіна кличе.

Під’їхали родичі Зіни на чотирьох машинах. Шумлять, галасують. Квітів оберемки. Торт – коробка половину багажника займає. Коробки з подарунками. Радість навколо, сльози, обійми. Онуки стрибають, бабусю обліпили, вже вищі за неї. Правнучку привезли.

Рита стояла осторонь і дивилася на це все. Сльози стримувати навіть не намагалася, витирала хусткою. Додому до себе йшла на ватяних ногах. Довго ще сиділа перед вікном.

“Не приїдуть. Мої не приїдуть”.