Валерій вибіг зі своєї роботи і озирнувся на всі боки. Він шукав Катерину, яка вийшла трохи раніше. Побачивши її, він побіг за нею.

-Катерино, чекай, – гукнув Валерій, коли наздогнав її.

– Нам треба серйозно поговорити.

Катерина продовжувала йти, не знижуючи темпу.

-Я дуже поспішаю, – відповіла Катерина.

– Кажи на ходу. До зупинки десять хвилин пішки. Думаю, що ти встигнеш сказати все, що хочеш.

-Добре, – погодився Валерій. – Чому ти уникаєш мене, Катерино? Чому не відповідаєш на мої почуття?

-Які почуття? – здивувалась Катерина.

– Ти ж одружений.

-До чого тут моя дружина? – не зрозумів Валерій.

– Я тебе люблю. Чи ти не бачиш?

-Ну припустимо, любиш, – сказала Катерина.

– І що?

-Я хочу, щоб ми зустрічалися. Хочу бути з тобою якнайчастіше. Хочу…

-Ми не можемо зустрічатися з тобою, бо ти одружений, – різко сказала Катерина.

-Чому ж не можемо? – не зрозумів той.

– Ти ж мені подобаєшся. Я закоханий…

-Я ж сказала, бо ти одружений!

-Теж мені причина, – обурився чоловік.

– І що, що одружений? Втекти від дружини – для мене особливих труднощів не складе.

-Це тобі тільки так здається, Валерію, що ти легко зможеш уникати своєї дружини, – відповіла Катерина.

-Та не сміши мене.

-Це ти мене не сміши, – сказала Катерина.

– Піде він від дружини! Кому це ти розповідаєш? Невже ти думаєш, що я повірю в це?

-А що тут такого неймовірного? Не розумію.

-Ну, якщо не розумієш, я нічим допомогти не можу, – сказала Катерина. – Розмову закінчено.

-Та я сьогодні ж від неї піду! – сказав Валерій. – Обіцяю!

-Ага, підеш! Так твоя дружина і дозволить.

-Та я й не збираюся в неї дозволу питати, – розізлився у відповідь чоловік. – Піду, і все. Ось зараз піду додому, зберу речі і піду.

Катерина мовчки глянула на Валерія і прискорила крок.

-Що? – розгублено поцікавився той.

-Нічого. Я нічого від тебе не хочу. Я просто думаю, як тобі не набридло даремно язиком молоти. Від дружини він піде… Розмріявся. Сам і кроку ступити не можеш без її дозволу. А тут – на тобі! Піду, каже!

-І піду, – сердито відповів чоловік.

-Ага. Ти ж кроку без погляду на дружину ступити не можеш.

-Та що ти таке кажеш, Катерино?! – здивувався Валерій.

– Коли це я кроку не міг ступити?

-Підкаблучник! – посміхнувшись, сказала Катерина.

– Ти в нас відомий підкаблучник.

-Та я свою дружину в покорі тримаю. Вона в мене сказати щось зайвий раз переживає. Та вона в мене вдома ходить по струнці.

-Це ти на словах лише такий герой. В покорі він там когось тримає. Чого ж ти бігаєш за мною, а з дружиною не розлучився? Га? Якщо такий сміливий? Що? Мовчиш? Нічого сказати? Тому й не розлучився, бо ніхто тебе, підкаблучника, нікуди не відпустить. І бігаєш з оглядкою. Боїшся, мабуть, що дружина дізнається? – Катерина посміхнулася. – Так! Уявляю, що тоді від неї тобі буде.

-Прикро таке чути, Катерино, – сказав чоловік.

-Ах, прикро тобі! – відповіла Катерина. – Звісно! Гірку правду завжди прикро чути.

-Та в твоїх словах ні слова правди!

-Що?! – обурилась Катерина. – Ні слова правди? І це ти мені кажеш? Значить, це неправда, що ти за мною бігаєш? – спитала Катерина.

Валерій мовчав.

-Чи неправда те, що ти при цьому одружений? – спитала Катерина. – Тоді де неправда? – спитала Катерина. – Скажи!

-Я піду від неї, – рішуче сказав чоловік.

-Ха! Ха! Ха! – урочисто сказала Катерина.

-Ось побачиш! – сказав Валерій.

– Ну все, я додому. Я тобі подзвоню. Чекай дзвінка.

…Валерій і подумати не міг, що зараз він є частиною хитрого плану, який розробила його дружина Люба разом зі своєю найкращою подругою Катериною.

Люба якось поскаржилася Катерині, що Валерій погано поводиться, а виставити його з хати вона боїться. Тоді вони й вигадали, як це зробити. Знаючи характер Валерія, вони були впевнені, що все вийде.

Пообіцявши Катерині, що піде від дружини, Валерій пішов додому.

Катерина одразу зателефонувала Любі.
-Все йде за планом, – сказала вона. – Скоро він буде вдома.

Минуло десять хвилин.

-Люба, ти вдома? – гукнув Валерій одразу, як увійшов у квартиру.

Люба вийшла з кухні в коридор, витираючи руки рушником. В квартирі стояв смачний запах смажених котлеток.

Валерій якось дивно глянув на дружину і з порога заявив:

-Значить так, Любо! Я від тебе йду! Зрозуміла?

Збери мені швиденько щось поїсти і цей… Поки я їстиму, ти візьми валізи і склади мої речі. Дивись, щоб все було акуратно складено. Зрозуміла? Що у нас там на вечерю?

Люба очі вирячила від здивування. Але ні слова не говорячи, вона зробила все, як хотів Валерій.

-Ну, Любо, я пішов! – нарешті сказав чоловік.

-Ти назавжди? – запитала Люба.

-Сподіваюся, що назавжди, – відповів той. – Набридла ти мені, Любо. Бачити тебе більше не можу. Життя з тобою, Любо, гірше за гірку редьку. Віриш?
-А як же я, Валерію? – жалібно сказала Люба. – Може, залишишся? Мені без тебе буде погано.

-А мені без тебе буде дуже добре, – сказав Валерій, засміявся і вийшов із квартири.

Валерій вийшов з під’їзду і викликав таксі.

-Чого я їй дзвонитиму? – думав Валерій. – Я знаю адресу. Ось одразу до неї й поїду.

Через годину він вже дзвонив у двері Катерини. Його дружина тим часом викликала майстрів, які змінили замки у вхідних дверях.

-Ти? – здивувалася Катерина, відчинивши двері й побачивши Валерія.

-Ось, Катерино, – сказав Валерій і показав на валізи. – Я пішов від дружини. Як і обіцяв.

-Ну, пішов і молодець, – сказала Катерина. – А сюди чого приперся?

-Так цей… Що значить «навіщо»? Я до тебе пішов від неї. Ти ж сама сказала.

-Що я сказала? Я сказала, що не стану з тобою зустрічатися, тому що ти одружений і не пішов від дружини.

-Ось я й пішов, – сказав Валерій.

-І розлучився? – спитала Катерина.

Валерій розгублено дивився на Катерину.

-Чого ти так на мене дивуєшся? – спитала жінка. – Не розумієш, про що я говорю? Пішов він. Так піти будь-хто може. Для цього великого розуму не треба. Сьогодні пішов, а завтра дружина скаже, і назад повернешся, так?

-Що значить «дружина скаже»? Я сам розпоряджаюсь своїм життям.

-Те й значить, Валерію, що ти не розпоряджаєшся своїм життям, – відповіла Катерина. – А всім розпоряджається твоя дружина.

-Як це я не розпоряджаюся своїм життям, коли я щойно сам від нього пішов?

-Це не ти від неї сам пішов, – сказала Катерина. – А вона сама тебе відпустила. Набрид ти їй. Життя з тобою, Валерію, для неї гірше за гірку редьку. Ось вона й вирішила відпочити від тебе трохи. А от як тільки відпочине, то одразу назад тебе й покличе. І побіжиш ти до неї назад аж бігом.

-Та чому ж це я побіжу?! Та й з якого дива?!

-Я тобі вже сказала чому. Тому що ти підкаблучник. Тебе нагодували, речі тобі зібрали і за двері виставили, а ти радий старатися. І тут зараз героя переді мною корчиш. Ти може й станеш героєм у моїх очах, але не раніше, як покажеш мені свідоцтво про розлучення. Тоді тільки, можливо, я й пущу тебе до себе. Зрозумів?

-Зрозумів.

-На що ти взагалі сподівався? – здивовано сказала Катерина. – Що ти ось так просто прийдеш до мене зі своїми валізами, скажеш, що від дружини пішов, і все? І я тебе пущу у своє життя?

-Чесно кажучи, так, – відповів той.

-Даремно, – сказала Катерина.

-І куди мені тепер? – спитав Валерій. – Я ж не місцевий. У мене своєї квартири нема. Жив у Люби. А тепер мені куди?

-А де ти зареєстрований?

-У гуртожитку.

-Ну, ось і живи там, – сказала Катерина. – Тимчасово.

-А коли розлучуся, то можна до тебе приїхати?

-Ну що про це даремно говорити? – сказала Катерина. – Тобі дружина розлучення все одно не дасть. Вона тобі заборонить навіть думати про розлучення. А оскільки ти, Валерію, підкаблучник, то сперечатися з дружиною не посмієш. І всі твої розмови про розлучення – це не більш аніж пустий звук.

-Та чому ж «пустий звук»? – вигукнув Валерій. – Я не розумію! Чому ти так погано про мене думаєш?

-А як мені ще думати про тебе, якщо ти боїшся своєї дружини і в усьому її слухаєшся? – сказала Катерина і зачинила двері.

Валерій зробив усе, щоб якнайшвидше довести Катерині, що він нікого не боїться і ніякий він не підкаблучник.

Отримавши свідоцтво про розлучення, він одразу поїхав до Катерини.

-Що це? – спитала Катерина, дивлячись на чоловіка, який стояв перед дверима і простягав їй аркуш паперу.

-Я розлучився, – сказав Валера. – Ось свідоцтво.

-І що тепер? На що ти сподівався? Що ти прийдеш до мене, покажеш свідоцтво і все, я маю пустити тебе у своє життя?

У цей час із-за спини Катерини вийшов чоловік.

-Хто це, Катю? – спитав чоловік. – Чого йому треба від тебе?

-Познайомся, Валерію, – сказала Катерина. – Це мій чоловік Василь. Місяць тому я вийшла за нього заміж. А це – Валерій. Колишній чоловік Люби.

-Люба – це твоя найкраща подруга? – спитав Василь.

-Так, – відповіла Катерина. – Набрид він їй, ось вона і розлучилася з ним. Він навіть слова не сказав. А тепер він хоче до мене. Щоб героєм вважала його. Свідоцтвом про розлучення хвалиться.

-Який же ти герой, Валерію, – сказав Василь. – Якщо так легко тебе жінка зі свого життя виставила. Підкаблучник ти, а не герой.

-А я йому те саме сказала, ще коли його Люба просто з квартири виставила.

-Ходімо вечеряти, – сказав Василь.

Катерина зачинила двері. Валера вийшов з під’їзду, викликав таксі й поїхав назад у свій гуртожиток.

Повернувшись в гуртожиток, Валерій змушений був одразу пояснювати своїм сусідам, серйозним мужикам, як так сталося. Він сказав їм, що їде назавжди. Їде, як серйозний чоловік, який хазяїн свого життя. А в результаті… Не минуло й двох годин, як він приїхав назад.

-Як це ти так, Валерію? – дивувалися мужики. – Ми тебе вважали серйозним чоловіком. Думали, що ти сам все плануєш у своєму житті. А що насправді? Виходить, що за тебе планують все жінки? Так, чи що?

-Сам нічого не розумію, – говорив Валерій. – Як таке могло статися? З одного боку, я начебто зробив усе, як хотів. Сам розпоряджався своїм життям. А вийшло, що це не я так хотів, а за мене хотіли. І що ж це виходить?

-Виходить, Валерію, що ти несерйозний мужик, – усміхнулися чоловіки. – Виходить, що жінки крутять тобою, як хочуть. А отже, ти хто, Валерію?

-Підкаблучник?

-Гірше, – сказали чоловіки.

-А що може бути гірше?

А ось те, що ти, Валерію, собою являєш, і є гіршим. Ми тільки не знаємо, як це сказати.

Тому що твої проблеми ще не мають визначення. Це щось новеньке. Такому, як ти, ще й назва не вигадана. Але ти саме такий і є…