Чоловік мій вибився в люди, переїхав з села в місто, де ми й зустрілися. А його батьки так і залишилися на одному місці, давно не розвиваються як особистості, й поговорити з ними особливо ні про що. З чоловіком живемо вже досить довго, батьків Олега знаю давно, і раніше стосунки у мене з ними були більш менш нормальними.

Ми не так часто їздили до свекрів і спілкуватися було цікаво. Але зараз все змінилося, і я з ними і сестрою Олега і її чоловіком в дуже напружених стосунках. З самим Олегом, якщо не торкатися його родичів, у нас все добре, ми разом проводимо час, дбаємо один про одного і про сина. Чоловік завжди мене тішить і балує.

Але кісткою у горлі для нього є моє ставлення до його родичів, а особливо до племінника, який нещодавно народився у сестри Олега.

Контри з родичами чоловіка виникли через те, що характер у мене складний, я люблю поговорити на різні теми, не прогинаюся під людей і прямолінійна в деяких питаннях, а батьки його ну дуже прості люди, з ними поговорити до ладу і нема про що, а чим ближче старість, тим більше це посилюється.

Моя свекруха не цікавиться нічим, навіть коли я хочу підтримати розмову з нею, нічого не виходить. Мені не подобається бути в них у гостях, бо я відчуваю себе там зайвою і надто розумною й інтелігентною порівняно з ними. Я розумію, що вони мене “терплять” тільки через сина і через те, що він мене любить.

Матеріально я живу краще за них, відповідно, мені в цьому плані вони нічого сказати не можуть і не можуть мати “владу” наді мною, як це було заведено раніше, коли невістка потрапляла під владу свекрухи і сім’ї чоловіка.

Взагалі чогось відкрито неприємного на свою адресу я від них не чула, тільки коли вона “веселі” їх може на відвертість потягнути, а так часто вони мовчать або говорять щось, але я не звертаю на це уваги. Про те, як Олег і його сестра були малими, розмовляти я не хочу, мені вони нецікаві в дитячому віці, хоча у мене є брат 11 років, якого я люблю і оберігаю, але це моя рідна душа.

Після тридцяти пяти хочу планую народити ще одну дитинку, зараз поки не хочу, та й не знаю, чи зможу за станом здоров’я. Чоловік також особливо не просить. Тому до меленького племінника чоловіка у мене прохолодне ставлення, бо саме навколо нього зараз всі танцюють, і через нього ми почали частіше їздити до його родичів.

Чоловік хоче, щоб я цього хлопчика любила прямо як нашого синочка і не виявляла холодності. Але я вдавати не вмію, тому ставлюсчя до племінника Олега і його батьків, так, як можу – без особливої ворожнечі, але й без любові.

Самі по собі вони мене нічим не чіпляють і не докоряють, але їхня “добродушність” і “простота”, а також бажання постійно проводити час за хмільними посиденьками мені не подобається. Я можу випити червоного іноді, але мало і не настільки, як вони.

Але навіть за такого життя вони примудрилися народити здорову фізично дитину. Я не проти любові чоловіка до племінника, але не хочу турбуватися про нього чи якось допомагати родині зовиці. А а я відчуваю, що вони цього чекають, адже ми живемо краще, ніж сестра чоловіка з родиною.

Тому я ось на такому на роздоріжжі, я б рада до них не їздити взагалі, але через чоловіка доводиться, бо йому дуже прикро, що у нас з ними такі стосунки не надто теплі й душевні. І як мені жити далі в цій родині – я не знаю, як тактовно і зрозуміло пояснити Олегу, що мені не цікава його рідня?

Джерело