Весілля було веселе та велике, як для маленького села.

Гуляли майже всі. Кого не запросили, ті веселилися самі.

Красуня Марина і перший хлопець на селі, Олексій.

Батьки Олексія віддали їм стару хату бабусі. Марина була рада будь-чому, а ось Олексію це не сподобалося.

– Стара хата, могли б спочатку ремонт зробити, – бурчав він.

– Ти що?! Вони взагалі могли нічого нам не давати. І жили б ми зараз із ними. А тут у нас своє гніздечко…

– Ну добре. Вий тоді своє гніздечко!

Роботи у селі було не так багато. Олексій часто їздив у район, а потім став їздити на заробітки.

– Потрібні гроші гніздечко наше ремонтувати, – казав він.

…Минуло п’ять років. Двоє дітей народилися. Олексій уже возив вантажі своєю машиною, заробляв непогано. Будинок відремонтували. А потім і дітлахи до школи пішли. Час летів швидко…

Марина теж працювала. Село хоч і невелике було, а дитячий садок є, дітей багато.
Гніздечко затишне, хоч і маленьке, чисте, доглянуте.

Олексій завжди чистий, охайний, не те, що деякі мужики сільські. Марину всі поважали, вихователька хороша, дружина ідеальна, мати чудова. Все в них добре.

Але в одну мить все це зруйнувалося. Марина стала помічати дивну поведінку чоловіка. Приїжджав він рідше, грошей привозили менше. З дітьми розмовляв також дивно.

То обіцяв взяти їх із собою в рейс, то відмовлявся від своїх слів.

Розв’язка настала перед новорічними святами.

Хлопчаки попросили у подарунок по новому телефону. У всіх вже є, а у них старі кнопкові. Марина озвучила чоловікові їхнє прохання.

– Навіщо їм. У мене також старий, і в тебе. Ось і вони зачекають.

– Вони ж діти, у них ігри і все інше. Нині технології змінюються.

– Нехай на вулиці граються, як ми раніше!

Марині таки вдалося вмовити чоловіка.

– Добре. Завтра поїдемо вибирати, але тільки в кредит. Немає у мене таких грошей. Сам виберу, на дороге не розраховуйте.

– Олексію, вони ж діти. Один перед одним хваляться.

– Чим? Телефони такі тільки з’явилися, всі однакові. Різниця тільки в ціні, – запевняв він дружину.

Старший син перед поїздкою написав на папірці назву, мабуть, у друзів дізнався. Марина подивилася і посміхнулася, хлопчики у неї гарні, вже помічники 12 та 10 років.

У крамниці вона показала записку. Таких не було, але порадили іншій.

– Нам два однакові, – сказала Марина.

– І в кредит. Що стоїш, діставай паспорт. Платити тобі, це твоя ідея!

– Так це ж ти обіцяв дітям…

– Давай швидше, я не маю з собою паспорта! Оформляй уже або автобусом поїдеш.

…Коли все було зроблено і коробочки з телефонами лежали у гарному пакеті, чоловікові зателефонували.

– Все. Дочекалася? У мене терміновий рейс. Сідай, до вокзалу підвезу.

– Рейс? Ти ж тільки приїхав…

– Не твоя справа. Грошей і так не вистачає, а ти ще втручатися будеш.

– А чому ти так говориш?

– Нормально говорю. Нерви просто. Швидше!

Незабаром стало відомо, що він має жінку. Жінка має доньку. В один із приїздів він оголосив, що йде. Дітям просив не казати, але вони почули все самі. По селі пішли чутки.

Марина плакала, благала не залишати її з дітьми. Схудла аж від переживань.

– Не плач. Набридли всі твої голосіння. У хаті поки що живіть, а як діти поїдуть вчитися, то й ти на вихід. Я б і зараз її продав, але діти тут прописані.

– І тобі не соромно перед батьками, перед дітьми?

– Ти мовчи. Сам їм розповім.

– Вони й без тебе знають. Вже приходили, питали.

Марина змарніла ще більше, дзвонила, благала одуматися. Олексій слухавку брав не завжди, і дедалі більше сварився.

Сини бачили, що мати переживає. Допомагали їй. Вона вже ледве трималася.

– Мамо, ми вирішили, що не потрібні нам ці телефони. Нехай забирає! Нічого від нього не потрібно!

– Хлопчики, за ці телефони кредит я плачу. Я, а не він. Не захотів він його оформляти. І грошей на нього не надсилає. Тож це подарунок від мене…

– А він сказав, що тільки від нього подарунок. В тебе сказав інший просити, а ми ж бачимо, що тобі тяжко. Нам не треба нічого.

– Ну, як не треба? Он уже джинси треба, кросівки. Та й новий навчальний рік незабаром. Потерпіть два місяці кредиту трохи залишилося і буде легше. Все купимо.

– Все, годі! – вирішила Марина. Треба жити далі.

Олексій приїхав побачити дітей. Він знову чекав на сльози, голосіння від колишньої дружини.

– Нам треба нарешті розлучитися.

– Добре. Подавай заяву.

– Я? І ти так спокійно про це кажеш?!

– Ти все це влаштував, ти й подавай на розлучення. Все? Діти тебе бачити не хочуть. Вони тобі самі сказали. Йди.

Ошелешений новинами Олексій сів у машину і поїхав.

Після цього почалося спокійне життя. Грошей, звісно, не вистачало, аліменти були мізерними. Олексій зробив усе для цього. Більше про нього Марина не згадувала…

…Все змінилося буквально через пів року після їхнього розлучення. Не стало тітки Марини, сестри матері. Жила вона сама неподалік їхнього села, в районному центрі. Спадкоємицею була тільки мати Марини.

– Доню, ми туди не поїдемо, у нас тут все налагоджено. А тобі з дітьми буде добре. Та й школа там, не треба щодня автобусом їм їздити. А з рештою ми тобі допоможемо. Нічого за чужий будинок чіплятися.

– Дякую, мамо.

– Рано ще. Вступлю у спадок, на тебе все оформлю, ось тоді й скажеш спасибі. Ви поки що перебирайтеся. Батько допоможе з машиною. Тільки зайвого не бери нічого, там є все навіть більше, аніж у вас було. Речі ми з тобою розберемо. Одяг їх можна віддати комусь, а з рештою видно буде. Багато там всього. Навіть комп’ютер є, дітям знадобиться.

– Вони давно мріють…

Марина із хлопчиками саме збирали речі, коли в двері хтось наполегливо постукав.

Жінка відкрила замок і оторопіла від побаченого.

На порозі стояв Олексій.

– Я повернувся, – заявив він.

– Ну і добре.

– А що ви робите? Прибирання генеральне?

– Так. Все вже готово. Наших речей тут немає, холодильник чистий, як і решта. Хлопчики, тато приїхав!

Сини особливо з батьком не стали розмовляти.

– Привіт, хлопці, – батько простягнув їм руку.

– Привіт і бувай. Пора нам. Мамо, давай швидше, там дідусь хвилюється.

– Вже йду. Ось тобі ключі, замок, як завжди, на ручці.

– Я не зрозумів? Я повернувся до нашого гніздечка. Ви куди?

– Це не мій дім. Рано чи пізно нам довелося б піти.

– Навіщо? Ти зробила цей будинок затишним, а тепер тут порожньо.

– Тут все як і раніше, тільки не буде мене й дітей. Прощавай.

– Марино, почекай, так не можна…

Та жінка його вже не чула. Вона його давно відпустила. У серці залишилася лише порожнеча.

…Марина з дітьми жили у своєму будинку. Від батька хлопчики нічого не просили, аліменти він не платив. Спеціально пішов працювати, де платили у конверті.

Так і росли. Після училища почали працювати, щоб не сидіти на шиї у матері.

Із батьком спілкувалися, але рідко.

На весілля старшого сина Олексій приїхав зі своєю матір’ю.

– Недолугий ти, Олексію, подивися, кого ти втратив! Їй сорок п’ять, а красуня, хоч саму заміж видавай! – сказала йому мати.

– Не сип вже сіль…

Марина встигала скрізь. То конкурси, то пісні, то розмова із тамадою. Олексій спостерігав за нею цілий вечір. Красива, спритна, весела… Все при ній. Могла б бути його, але не його просто нічия. Одягнена зі смаком, сукня, мабуть дорога, туфлі, золото.

Весілля молодшого сина було практично таке саме. Марина веселилася, Олексій з жалем дивився на неї.

Навіщо сини запросили його на весілля? Перед урочистістю вони питали на це дозволу в матері, раптом їй буде неприємно.

– Він ваш батько, запросіть. У мене радість, і навіть його присутність не затьмарить цей день.

Олексій шкодував, йому хотілося все відмотати назад, повернути Марину в їхнє сімейне гніздечко. Але немає його більше. Марина має своє життя…

А може, постаратися? Тепер вона залишилася сама, діти одружилися, і схоже житимуть окремо. Він запросив її на танець.

– А ти гарно виглядаєш. Дорого. Молодець.

– Стараюся. А ти як?

– Так само, один… Ти теж одна?

– У мене сини.

– Робота? Все в садочку?

– Ні. Я давно звільнилася. Маю власний магазинчик.

– Що ти?!

– Це ще тільки початок, але гроші вже хороші маю. Хлопчики вчаться.

– І що ти будеш робити?

– Жити.

– Я маю на увазі… Запросиш на каву?

– Каву? Тільки в кафе. Але якщо ти хочеш мене повернути, то навіть не намагайся. Я щаслива, дуже щаслива…

– Вибач. А я так сподівався…

КІНЕЦЬ.