Після 20 років першого шлюбу і важкого розлучення, я чотири роки був сам, холостякував.

І ці останні 4 роки неодруженого життя були непростими для мене: після майже 20 років шлюбу ми з моєю дружиною вирішили, що далі кожен йде своєю дорогою.

Тому коли я зустрів Катю і все почало налагоджуватися на особистому фронті, я був на сьомому небі від щастя! Минув майже рік, як ми зустрічаємося, і я міркую про те, щоб зробити пропозицію. Катя в мене – людина вчена. Кандидат наук, працює в університеті в Хмельницькому, красуня, на кілька років молодша за мене.

Її доросла дочка мешкає окремо. Але є одне маленьке але, яке не дає мені спокою. Я знаю, що люди не змінюються, але не втрачаю надію, що ще можна все виправити.

Розкажу спочатку, як я лишився сам. Коли діти роз’їхалися на навчання, ми з моєю колишньою дружиною перестали спілкуватися, зникли спільні теми й інтереси. Ми називали це «добросусідські відносини», поки не дійшли висновку, що так продовжуватися більше не може.

Було складно розпочати життя з чистого аркуша, адже у старому будинку я залишив практично все. Але найважче мені далося готування їжі, бо раніше цим завжди займалася моя дружина.

Напевно, в 45 років соромно в цьому зізнатися, але трохи готувати я навчився тільки після розлучення. Довгий час я обходився одними бутербродами та пельменями. Навчився робити макарони по-флотськи і кілька місяців тільки їх і їв, поки вони остаточно мені не приїлися.

Якби не їдальня одного великого підприємства, яка була за двадцять кроків від місця моєї роботи, я б, напевно, не прожив. Та й готувати щось серйозне на себе одного я не бачив сенсу.

Коли ми познайомилися з Катею, то зрозуміли, що між нами багато спільного. Наприклад, вона також не любить готувати. Справа в тому, що її дочка з народження на спеціальному харчуванні, тому моїй обраниці довелося 17 років готувати окремо: на сім’ю і на дочку окремо.

До слова, Катя давно розлучена. І відколи дочка з нею не живе, зовсім не готує. Напевно, це щось психологічне. Спочатку мені думалося, що нам не заважатиме, але я помилився.

Ми зустрічаємося вже рік і за цей час навчилися жити на дві оселі. У мене в холодильнику завжди є якісь напівфабрикати, ті самі вареники і пельмені. Можу нашвидкуруч зробити бутербродів і навіть, як це зараз модно називати, пасту болоньєзе, хоча для мене це ті самі макарони по-флотськи, просто з томатною пастою. Але коли ми приходимо до Каті додому, у неї завжди пусто.

Ні, мені продуктів не шкода. Я і сам із задоволенням куплю все, що потрібно! Але ж хтось повинен це потім приготувати, а вона ні в яку. Як би я її не просив, хоч би як натякав.

“Хочеш їсти? Тоді сам готуй» – ось і вся відповідь. Я б і радий щось смачне приготувати, але не вмію. Машину лагодити вмію, меблі робити вмію і навіть проводку міняти вмію, а готувати не вмію! Хоч би як я старався, несмачно виходить.

Ви, напевно, запитаєте, що ж вона їсть за моєї відсутності? Це теж мене дуже непокоїть. Катерина харчується в основному якими-небудь йогуртами, може спокійно повечеряти сухофруктами з горіхами (вони ще як закуски продаються), зайти поїсти в кафе по дорозі додому або купити якийсь сендвіч під час робочої перерви.

Словом, вона практично нічого не їсть або їсть не вдома. Можливо, тому вона така струнка. Але особисто я не можу повечеряти родзинками і горіхами, навіть якщо вони будуть із йогуртом.

Іноді ми замовляємо доставку: якусь піцу чи суші у свята чи вихідні. Але так харчуватись щодня просто неможливо. Справа навіть не в тому, що це не завжди корисно, це мені просто не по кишені.

У всьому іншому Катерина просто жінка-казка, і мені навіть не зручно іноді, що я таємно мрію про гуляш або свіжозварений борщ, котлети чи голубці.

Домашня їжа мені вже ночами сниться, настільки сильно я за нею скучив. Але вдіяти з цим нічого не можу, бо Катя ясно дала зрозуміти, що до плити торкатися не збирається. Вже встигли кілька разів з нею посваритися з цього приводу.

І все-таки я кохаю її. І навіть, здається, змирився. Придивляюся обручку, але все відкладаю. Не дає мені спокою це питання з приготуванням страв. Я все сподіваюся, що вислів «люди не змінюються» – це неправда, і мені вдасться якось умовити Катю хоча б навчити мене готувати. Адже проблема не в тому, що вона не вміє. Вона просто не хоче!

Я б навіть на кулінарні курси пішов, та лише часу немає зовсім. Тут би встигати з роботою, а не на курси ходити. І сміх і гріх, як кажуть. А ви як думаєте? Маю шанси на борщ чи краще почекати з пропозицією? Ходжу і весь час хочу їсти, сил немає! Підкажіть щось слушне, як бути?

Джерело