Відверто скажу, що я ніколи й не думала, що мені доведеться забирати свого рідного онука від власного сина. Адже він не любить його зовсім, на жаль. Звичайно, для цього є свої причини, адже в той день коли народився наш хлопчик, моєї невістки не стало, на жаль. Це було дуже непросто для мене.

Батьки її, мої свекри, бачити його не хочуть, а мій син сприймає його як вічне нагадування про своє кохання, яке тепер у нього немає і, можливо, в душі винує його.

А найприкріше в цьому те, що після цього мій син став менше розмовляти зі мною, відсторонився дуже. За його словами я зрадила його. І я можу зрозуміти його почуття, в його житті така втрата, але я також не можу просто віддати це дитятко, я люблю його, це мій рідненький довгоочікуваний онучок, це частинка мене, яку я чекала все життя.

Не буду заперечувати, що в моєму вже досить таки немолодому віці брати на себе догляд за малою дитиною завдання вкрай непросте, м’яко кажучи. Я намагалася домовитися зі своїми сватами, про те, щоб ділити догляд за ним, допомагали мені хоч трішки, але це було абсолютно безрезультатно. Вони кажуть, що це не їх справа, нехай дитину батько глядить. Цілком очевидно, він ніколи не стане для них рідним онуком.

Однак, я дуже добре розумію, що найважче мене ще чекає попереду. Адже його потрібно буде водити в садочок, а згодом у школу, а також добре виховувати, щоб він виріс хорошою і доброю людиною.

Знаю, що мені потрібно буде розповісти йому про ставлення до нього в родині, щоб він все зрозумів і не чув важку правду від чужих людей. Пояснити той факт, що він не потрібен власному татові і те, чому у нього немає рідної мами.

Все це важко для мене і як тільки я починаю про все це думати, то мені починає здаватися, ніби я просто не готова до всього цього. Інколи починаю сумніватися, чи я впораюся, чи не даремно взяла на себе цей тягар. Але жодна людина не може підготуватися в житті до такого, тому напевно цілком зрозуміло, що й я не готова сама. Але я маю бути сильною, адже від мене залежить доля онука мого.

Мої родичі розуміють мою ситуацію і переконують, що будуть мені, чим можуть, допомагати. Проте, сподіватися тільки на них я не можу. Адже їхня допомога це щось на зразок жест доброї волі, яким можна скористатися раз або два. А далі в кожного зараз своє життя і свої життєві проблеми. А все виховання хлопчика ляже на мої плечі, а в цьому чужі люди точно допомогти мені нічим не зможуть.

Якщо говорити про те, як ми зараз живемо, то все відносно непогано. Андрійкові зараз тільки 3 роки, і він мало що розуміє. Не буду приховувати, що його спокійний характер дуже сильно допомагає мені в моєму віці. Адже я вже не та молода жінка, яка може ночами не спати і носити мале дитя на руках.

Загалом, не знаю, наскільки добре я зможу виконати роль матері вдруге. Якщо мій син зараз так відноситься до своєї маленької ні в чому невинної дитини, то мабуть я погано справляюся зі своїми материнськими обов’язками і його виховання вже не таке добре, як думала я.

Проте, я намагаюся вірити в краще і сподіватися на те, що ніяких проблем в нашій родині більше не буде і що я зможу впоратися добре сама, хоча б до того часу, як онукові 18 років виповниться моєму. Мені здається, що я досить побачила неприємностей в своєму житті. Хочеться спокою, хочу зробити свого онучка щасливою людиною, навіть якщо ми будемо лише вдвох.

Та трапляються такі люди на моєму життєвому шляху, які засуджують мене. Мовляв я вже немолода і не зможу дати все необхідне малому дитяті і я зробила велику помилку, коли погодилася ростити онука сама на старості років, адже нічого доброго і сучасного не зможу навчити його.

Я вже сама сумніваюся, чи вірно я зробила. Чи може бабуся одна зробити щасливим маленького онука і виховати його гідною людиною в сучасному непростому світі?

Джерело