Марина Йосипівна присіла на лавку біля надгробку свого чоловіка. Важко вже ходити на цвинтар самій, але як приїздить дочка, то везуть її «до Миколи». Вже десять років його нема, а ніби вчора одружувалися. Життя просто пролетіло перед очима, а тепер лиш очікування неминучого.

– Щоб ви мені вже пам’ятник робили аби я бачила чи подібну мене зроблять – повчає дочку, – Ти подивися на Зосю, я її би не впізнала. У того майстра не заказуйте.

– Добре мамо, – легше погодитися, ніж відговорити.

– То коли привезете показати портрет?

– Як на наступний раз приїдемо.

– Ти вже на цей раз мала везти і знов нема.

– Добре, мамо, привеземо.

Дочка сподівається, що вона забуде. Але вона має добру пам’ять – нічого не забуває. Нічого.

Дивиться на свого Миколу і радіє, що добре видався на портреті. Як живий. То з весільної фотографії зроблена. То було у них весілля, як тепер кажуть, по розрахунку.

А що їй тоді було, лиш шістнадцять. Мама деколи пускала на вулицю, а там на вигоні старі повалені дерева, дівчата і хлопці забавляються, співають.

Верес, гам і сяйво очей. От тоді було весело. Тільки вона починала розуміти, як то червоніти від хлопчачого погляду, як стукотить серденько, коли сусідський Василь йде попри хату, а тут мама каже:

– Марино, в цю неділю прийде Микола Загорецький тебе сватати. Ми з татом поговорили, що дамо за тобою поле під горою і за річкою. Вони дівки не мають, то підеш в невістки. То добрі господарі і буде тобі там добре.

Наче окропом її облило. Та вона того Миколу й не знає. Точно за неї старший, не такий молоденький, як Василь.

– Мамо, та я його не знаю. А який він? Я ще не хочу заміж – лиш почали мене на вулицю пускати. То мені веселіше з дівчатами на вулиці, ніж в чужій хаті з чужими людьми.

– Микола лиш на шість років від тебе старший і не має коли по вулицях швендяти, бо мають господарку. Ні кривий, ні сліпий і вже красун.

– Мамо!, – такий був розпач в тому зойку. Там було все – і Василева усмішка і його погляд, і як за руку брав.

– Не мамкай, – обірвала вона, – То все забудеться, повір. Знаю, що за Василем дивишся. Тому й тепер віддаю аби не зайшло далі. Доню моя, любов пройде і мине, не зоглянешся як дивитися не схочеш на ті чорні брови, і кучері, як обкладе тебе дітьми, і не нагодує.

Підуть непорозуміння, бо життя тяжке до жінки. Маєш думати про діти, як їх викохати і до розуму привести. Ти не люби чоловіка, але дітей своїх будеш любити на всеньке серце!

– Але ти з татом не за поле йшла!

– І дивися, як ми мусимо гарувати кожен день аби за вами щось дати. Аби не казали, що бідоту берете, аби вам не штрикали все життя. Аби ви мали з чого жити і годуватися. Подивися на мої руки! Чи можеш уявити, що мала такі ж як у тебе?

Марина вхопила мамині руки – найніжніші і найтепліші в світі і гірко плакала. Мама не дала їй жодного шансу. Її дівоче чуття лиш зароджувалося і одразу було покрите хусткою.

На згодинах побачила Миколу. Звичайний. Поглядав на неї трохи боязко, певно, боявся, що буде ревіти на весь голос, бо очі були повні сліз. Домовилися батьки, що між «Пречистими» зроблять весілля.

Микола приходив до них чи не кожного вечора. Розказував де будуть сіяти, що виорюють, скільки у них худоби і свиней. А потім заговорив про свою кобилу Гальку, яка вона гарна, що їсть і як її треба влещувати аби дала на себе сісти. І така була в його голосі любов, і захоплення, піклування.

– А наш Бровко лиш зобачить, що я осідлав Гальку, то з ланца рветься аби лиш побігати і кротів порити. І буде скавуліти, поки не відопнеш.

Тоді Марина зрозуміла, що легше людину любити, коли в неї таке серце, як у Миколи, і жодного разу не пожаліла.

КІНЕЦЬ.