Не знайшла та й не шукаю спільної мови з батьками чоловіка. Вони прості, як два валянки, вважають, що якщо вони жартують., то це дуже смішно, і ображатись не треба. А ось мене такі жарти, які переходять в образи, вводять в ступор, я не хочу їх вислуховувати та натягнуто потім усміхатися. Тому для свекрів я тепер недоторка та істеричка.

Я виросла в сім’ї, де всі один одного любили та поважали. У нас теж було заведено жартувати один з одного, але це робилося так, щоб не образити близьку людину.

Тому я щиро не розуміла, як можна жартувати з якихось зовнішніх особливостей людини та взагалі звертати увагу на те, на що виховані люди воліють заплющити очі.

Компанію я собі підібрала таку ж, що у школі, що згодом в університеті. Ну, не прийнято у нас тиснути на болюче людині, навіть у жартівливій формі. Це не означає, що ми ходимо з кам’яними обличчями та ніколи не сміємось. Просто не ліземо туди, де людині можна зробити боляче.

Коли я познайомилася зі своїм чоловіком, то у нас не виникало жодних проблем у спілкуванні. Він не переходив кордони, не ображав навіть жартома, був завжди тактовний. Не змінився він і зараз, хоча ми разом вже п’ять років, два роки з яких одружені.

А ось знайомство з його батьками шокувало мене. Такого контрасту між чоловіком та його сім’єю я не очікувала, бо зазвичай діти – відображення батьків. Вже не знаю, у кого вдався мій чоловік, але, дякувати Богу, характером він явно не в тата з мамою.

– Я думав син з жінкою легкої поведінки, а це, виявляється наречена, – з порога “приголубив” мене свекор. І заржав.

У мене стався культурний шок, бо це явно не те привітання, яке очікуєш при знайомстві з батьками майбутнього чоловіка.
Свекруха зі сміхом ляснула чоловіка рушником, сказавши, що він жартує, а я не звертала уваги.

– Звичайно, жартую! Туди таких страшненьких не беруть, – знову висловився тато чоловіка, і знову заржав.
Свекруха знову зі сміхом шльопнула його рушником. Чоловік сказав батькові, щоб той зав’язував зі своїми жартами та поводився пристойно.

Я не розвернулась і не пішла одразу ж, бо була в глибокому шоку і поводилась на автопілоті. Так увесь вечір і просиділа, як заморожена, механічно відповідаючи на запитання, і перебуваючи в шоку від того, що відбувається. Про весь вечір, це я перебільшила, пробули ми у батьків чоловіка щонайбільше дві години, а потім втекли.

– Тепер ти розумієш, чому я відтягував момент вашого знайомства? – похнюпивши голову запитав мене тоді ще наречений.

Мене вистачило на мовчазний кивок. Мені було розказано, що взагалі батько з матір’ю в нього непогані, завжди допоможуть, виявлять турботу, але ці жарти батька, які матері так подобаються, це величезний тазик дьогтю. Він взагалі хотів би нас довше не знайомити, але оскільки ми подали заяву, довелося.

– Я зрозумію, якщо раптом ти вирішиш, що тобі така рідня – це занадто.

– Ну житиму я з тобою, а не з ними.

– Але ж ти розумієш, що іноді з ними таки доведеться спілкуватися, адже це мої батьки?

Я пообіцяла, що якщо спілкування буде не щомісяця, то я намагатимусь це пережити. Мій мозок тоді був затьмарений любов’ю, що я навіть сподівалася звикнути до жартів свекра, але тут я себе переоцінила.

Найбільше я переживала за весілля, що своїми жартиками свекор зіпсує день не тільки мені, а й усім навколишнім, але, дякувати Богу, все пройшло мирно. Щось сумнівне прослизало, звичайно, але це були дрібниці порівняно з його звичайною поведінкою.

Далі мені цілих три місяці вдавалося не спілкуватися із сім’єю чоловіка. Навіть майже не доводилося брехати, що я хворіла, що була у відрядженні, або працювала. Чоловік їздив один, передавав привіти, і все було мирно. А потім я виявилась при надії.

Виношування з перших місяців давалася важко, завжди під наглядом лікарів, завжди на якихось ліках. Вага зростала, як на дріжджах, хоча я і не схильна до повноти, але гормони дали свій ефект. За період виношування я набрала 30 зайвих кілограмів.

Через часті відвідування лікарні та збереження я майже з усіма спілкувалася в основному телефоном, приїжджав тільки чоловік, бо через усілякі карантинні заходи відвідувачів пускали дуже неохоче. Тож мене свекри побачили вже на сьомому місяці. Ми прийшли до них у гості, бо у свекрухи був день народження.

– Оце так! Ну, тебе й рознесло! Щоки вже на плечі можна покласти! Та і рожу ти собі від’їла велику! – одразу ж відреагував тато чоловіка. – Та гаразд тобі, жартую, чого ти!

А мені й так було важко через свій зовнішній вигляд, та й чисто фізично набрати тридцять кіло теж важко. Ледве стрималася, щоб не розплакатися. Чоловік на батька гаркнув, начебто зам’яли ситуацію.

Сіли за стіл. А свекор усе не заспокоювався.

– Заберіть від неї салат якомога далі, бо я його навіть не спробую, наш хом’як все зараз під’їсть! А тарталетки де? Їх не принесли чи вже невістка з’їла? – продовжував розважатися свекор під схвальний сміх дружини та друзів. Чоловік намагався його брати в облогу, але вистачало хвилин на п’ять.

Через п’ятнадцять хвилин я вже вийшла з-за столу, сказала, що погано почуваюся і ми поїхали. Свекруха на сина ще й образилася, то міг би мене додому відправити, а сам на дні народження матері й бути присутнім. Чоловік сказав, що поки батько не навчиться фільтрувати свій словесний потік, нашої ноги в їхньому будинку тепер не буде. Посварилися вони сильно.

Але ж мені було не до того. Я рахувала дні до пологів, ходити було важко, навіть лежати, таке відчуття, що всі суглоби виламувало. З батьками чоловіка я не спілкувалась, на дзвінки не відповідала, мені й так було досить погано. Чоловік мене не напружував своїми проблемами з батьками.

Нарешті з’явився на світ наш синочок. На щастя, з малюком все було добре, крім невеликої жовтяниці, але мене заспокоїли, що це нормально, і скоро минеться. Коли нас вписували, невелика жовтяниця ще залишалася, але лікарка сказала, що все саме пройде, призначила аналізи через десять днів і відпустила.

На виписці були й мої батьки, і свекри, і чоловік, звичайно. Я не стала забороняти свекрам приходити, все ж таки перший онук – подія. Тільки пошкодувала про це миттєво.

Щойно свекор взяв дитину на руки та розглянув, то одразу ж видав черговий жарт. Сказав, що чоловікові моєму треба перевіритися на наявність рогів, адже я явно зрадила йому з якимсь китайцем, он дитина якась жовтенька.

В осад випали мої батьки, які раніше не були знайомі так близько з почуттям гумору свекра, я і навіть медперсонал. Ми з чоловіком мовчки забрали дитину та поїхали.

У машині я розплакалася, бо сил вже ніяких не було. Сказала, що це була остання крапля, і знати батьків я більше не бажаю. Такого ставлення терпіти теж не хочу.

Чоловік зі мною погодився, сказавши, що батько перегнув ціпок і теж тепер не має бажання з ним спілкуватися.

Вже четвертий місяць я взагалі не спілкуюся зі свекрами, чоловік спілкується з мамою телефоном. До онука я їх не пускаю, до себе також. Чоловік пояснив, чому ми таке рішення ухвалили. А його батьки, замість того, щоб просити вибачення, заявили, що я недоторка та істеричка, яка жартів не розуміє. Так, проблема саме в цьому.

КІНЕЦЬ.