Вранці Віра любила стояти з чашкою гарячої кави в руках біля кухонного вікна. Вона дивилася вниз на подвірʼя двору, яке було оточене чотирма багатоповерховими будівлями, що стояли на його периметрі. Чоловік та син ще спали.

Віра любила ці хвилини наодинці з собою, без повсякденного галасу і шуму. Через 15 хвилин чоловік гримне дверима у ванну, і закрутиться колесо щоденної рутини. Розпорядок буденного ранку Віра знала по хвилинах, але поки що був час, який належав тільки їй.

Віра дивилася у вікно. Двірник підмітав тротуар, сусіди виходили з під’їздів, собачники йшли на прогулянку зі своїми вихованцями. Літній чоловік вийшов годувати дворових кішок. Сім’я Віри нещодавно купила квартиру у цьому будинку, але вона вже встигла познайомитися з ним.

Петро Іванович жив по сусідству. Щоранку за будь-якої погоди він ніс їжу бездомним кішкам, які оселилися в підвалі будинку. Якось Віра йшла додому і у дворі обігнала літнього чоловіка з важкою сумкою в одній руці.

– Давайте я вам допоможу. Вам куди? – запропонувала вона. Чоловік не одразу погодився. Він передав сумку Вірі і зітхнув з полегшенням. – У той під’їзд, якщо можна. Я потім сам упораюсь, – вдячно сказав він.

– Так і я у цьому під’їзді теж живу, проведу вас до квартири. – Вірі довелося зменшити хід, підлаштовуючись під повільні кроки чоловіка. Та й сумка виявилася досить важкою. – Я на тиждень запаси їжі роблю. Ось не розрахував – купив більше, ніж можу донести, – вибачився сусід і продовжив, – моєї дружини не стало 2 роки тому, тепер самому доводиться все робити.

– А діти у вас є? – Запитала Віра. – Є син, але… – і чоловік махнув рукою.

Віра співчутливо глянула на нього. – Це все я накупив не для себе, кішок я годую у дворі, – ніби виправдовувався чоловік. Віра глянула на нього з повагою. Вона любила пухнастих вихованців і завжди відчувала симпатію до людей, які допомагають їм.

Виявилося, що вони жили на одному сходовому майданчику. Віра передала йому сумку. – Дякую вам велике за допомогу. Мене звуть Петро Іванович – сказав він.

– Рада познайомитись, Петре Івановичу. Я – Віра, наша квартира навпроти. За тиждень Віра знову зустрілася на вулиці зі своїм сусідом. – Давайте я вам складу компанію, – запропонувала йому Віра.

Вони розговорилися, і Віра й запропонувала: – Давайте мені напишете список продуктів. Ми з чоловіком у вихідні їздимо до супермаркету і купимо вам все, щоб ви не тягали тяжкості. Мені це не складе ніяких труднощів.

– Що ви, Вірочка, не хочу вас турбувати, я вже якось сам.

Віра наполягла на своєму, і він погодився.

– Тільки я обов’язково все оплачу, ви мені скажете, скільки ви витратили.

Чоловік, дізнавшись, що дружина тепер опікується сусідом, сказав з усмішкою: – Ти прямо невгамовна в мене. Навіщо воно тобі потрібне? Краще родичів його знайди і спробуй поговорити з ними, чому залишили старого одного без допомоги.

– Звичайно, ти маєш рацію, але у Петра Івановича з рідних тільки син. На всі мої запитання він нічого не розповідає. Напевно, у них склалися погані стосунки. Говорить, що йому дуже соромно за свого сина. І що ми таке зробили? Декілька разів привезли продукти. Я корм для тварин купую. Хіба це тягар для нас?

– Гаразд, добродійниця. Роби, як знаєш, – погодився чоловік.

Минуло півроку. Віра помічала, що Петро Іванович слабшає. Сил у нього вистачало тільки, щоб вийти надвір і відпочити на лавці. Якось Віра знову не витримала і вирішила поговорити з ним відверто.

– Петре Івановичу, може, мені подзвонити вашому синові? Може, ви помиритеся. Що ви живете один, з рідними людьми поряд треба бути.

Але сусід тільки похитав головою.

– Ні, Вірочка. Є такі речі, які прощати не можна. Через сина не стало моєї дружина. Довів він матір до такого стану своїми витівками, що не витримала вона. З того часу знати я його не хочу. Він десь у своєї знайомої живе. – наполегливо повторював Петро Іванович.

Вірі було шкода цього самотнього і безпорадного старого. Вона намагалася хоч якось прикрасити його життя. То пиріг спече і поділиться із сусідом, то вікна у його квартирі вимиє, то порадує його цікавим детективом.

Одного разу сусід попросив Віру допомогти йому дістатися місця, де була могилка його дружину. – Хочу побути з нею, може, вже востаннє. Ми прожили разом майже 50 років. Сам я не доїду, це треба за місто виїжджати, от і прошу допомоги у тебе.

Віра запевнила сусіда, що у вихідні вони неодмінно поїдуть туди.

Віра навіть умовила чоловіка, щоб він їх відвіз. Петро Іванович сидів біля могилки дружини. Віра делікатно відійшла убік. Невдоволений чоловік залишився у машині.

Вона повільно ходила біля входу, чекаючи сусіда.

– Вірочка, дякую тобі велике. У тебе дуже добра душа. Мені пощастило наприкінці життя зустріти таку людину, як ти, — подякував їй Петро Іванович.

Через 3 місяці сусіда не стало, пішов тихо вночі. Коли того ранку Віра зателефонувала до нього і хотіла уточнити, що йому купити ввечері в магазині, ніхто їй не відповів. Віра мала запасні ключі від квартири Петра Івановича. Вона відчинила двері і побачила, що Петро Іванович не прокинувся.

– Ви родичка? – запитав фельдшер швидкої, яку вона викликала. – Ні, я сусідка, просто періодично допомагаю, тобто допомагала.

– А як зв’язатися із його рідними?

– Навіть не знаю. Має сина, але де він і що з ним, я не знаю. Ви кажете, що треба зробити, я сама займуся всім.

За час знайомства з Петром Івановичем Віра встигла прив’язатися до нього і вона щиро сумувала за цією людиною. Чоловік намагався відмовити її. – Ти не уявляєш, скільки грошей потрібно витратити на прощання. Нехай шукають сина. Тобі зайнятися більше нема чим?

– Сумніваюся, що його син щось робитиме. Не по-людськи залишити його напризволяще. Мене потім все життя совість в спокої не залишить. Треба проводити в останню путь, – умовляла Віра чоловіка. Той знову махнув рукою.

Віра все зробила за правилами. Їй навіть вдалося домовитись, щоб Петра Івановича поклали поряд із дружиною. На поминках були тільки вона та кілька літніх сусідок. Вони й розповіли Вірі, що син Петра Івановича виріс ледарем.

Скільки сліз пролила його мати, намагаючись надоумити сина. Він гульбанив. Скільки грошей доводилося платити Петру Івановичу та його дружині, щоб витягнути сина з чергової проблеми. Ось дружина Петра і не витримала, а сам Петро виставив сина, відмовившись сплачувати його чергові борги.

– Вже кілька років ми не бачили цього Стаса, – сумно зітхали старенькі.

Через 2 дні до неї у квартиру подзвонили. Віра подивилася в вічко двері. На порозі стояв чоловік.

– Хто там? – Запитала Віра.

– Відчиняй, я син Петра Івановича, твого сусіда. Мені треба з тобою поговорити, – хрипко сказав незнайомець.

Здивована Віра відчинила двері, але у квартиру його не впустила, а той почав на неї сваритися.

– Ти відібрала у мого батька квартиру та відправила його на той світ! Вирішила поживитись! Нічого в тебе не вийде!

– Ану тихо, – зупинила Віра потік безладних звинувачень.

– Яку квартиру? Поясніть до пуття, що ви хочете від мене?

– А то ти не знаєш. Я пішов до нотаріуса, щоб почати спадщину, а виявляється, старий склав заповіт на тебе, а рідного сина залишив без гроша.

– Петро Іванович склав на мене заповіт, – здивувалася Віра.

– Чоловіче, перестаньте сваритися. Я нічого не знаю ні про який заповіт.

– Артистка, отже. Не знаєш, то поїхали до нотаріуса, напишеш відмову від заповіту.

– Нікуди я з вами не поїду. Спочатку я хочу розібратися в ситуації, – спокійно відповіла Віра.

– Що тут розуміти. Цей папірець недійсний. Я його єдиний син та спадкоємець.

Грубий голос Стаса розносився по всьому під’їзду. До коридору вийшов чоловік Віри. Вона пояснила йому двома словами причину претензій незнайомця.

Непроханий гість продовжував ображати всіх і вся, включаючи свого рідного батька. Чоловік Віри пообіцяв викликати дільничого. Тільки тоді той замовк. – Ми ще продовжимо розмову, я цього так не залишу, – додав він на прощання.

Щоб прояснити ситуацію, Вірі довелося звернутися до нотаріуса. Той підтвердив, що справді квартира була заповідана Петром Івановичем саме Вірі. Заповіт було складено 3 місяці тому. Нотаріус їй пояснив, що право власності на квартиру вона може отримати за півроку.

Повернувшись додому, Віра взяла запасні ключі від квартири Петра Івановича. Вона вирішила пошукати в паперах бодай якесь пояснення, чому сусід так вчинив. На книжковій полиці на самому видному місці в кімнаті лежала папка, де зберігався заповіт і лист, адресований особисто Вірі.

“Віро, прийми мій дар. За твою доброту до мене я хочу відповісти добром. Я роблю це з чистою совістю і на подяку за твою людську доброту. Я чудово знаю свого сина і впевнений, що він звинувачуватиме мене у всіх негараздах за це заповіт. Тому додаю довідку про те, що я перебував у здоровому глузді та твердій пам’яті на момент складання заповіту”.

Сльози капали на листа, який вона тримала в руці. Петре Івановичу, Царство вам небесне, прошепотіла Віра. Стас справді спробував заперечити заповіт, мотивуючи тим, що його батько був не в собі, але довідка, яку попередньо зробив Петро Іванович, розставила все на свої місця.

Віра прийняла спадщину. Стас кудись зник. Віра поставила пам’ятник Петру Івановичу та його дружині. Двічі на рік вона їздить і прибирається там. Дворових кішок довелося взяти під свою опіку, більше бажаючих не знайшлося.

КІНЕЦЬ.