Батьки мого чоловіка – дуже дивні якісь люди. Вони ніколи не втручалися в наші з чоловіком сімейні стосунки, але в той же час і хорошого нічого для нас не зробили зовсім за весь час.

Незважаючи на те, що мої свекри живуть досить таки заможно і мій чоловік – їх єдиний син, вони вважають, що він повинен все у своєму житті досягти сам. При цьому у них самих основна частина майна – це те, що дісталося їм у спадок від їх родичів.

Я розумію, що ніхто нікому нічого не винен і що кожна людина повинна домогтися чогось у цьому житті сама, але ж ми для них не чужі люди, і хоч чимось в міру можливостей вони могли б нам допомогти.

У батьків мого чоловіка багато часу простоюють дві хороших квартири, вони їх поки в оренду не здають – кажуть, що ремонт хороший шкода псувати, у який вони вклали чимало грошей. При цьому ми з трьома дітьми вже багато часу змушені поневірятися по орендованих квартирах.

Мої тато й мама нам допомогти не можуть, на жаль, – вони живуть в селі і майже нічого не заробляють, там заробітки мізерні взагалі. Своїми силами накопичити на придбання житла у нас не виходить зовсім – вся зарплата йде на оренду квартири, їжу і одяг для всієї родини.

Ми намагаємося заощаджувати на чому тільки виходить, не їздимо ніколи нікуди у відпустку, економимо на всьому, на чому тільки можливо, але грошей все одно в обріз, не вистачає щось суттєве відкласти.

Якось ми з чоловіком спробували поскаржитися його матері на те, що втомилися бігати по орендованих квартирах, важко даються всі ці переїзди, що грошей постійно не вистачає нам ні на що, і що наші діти погано сприймають часті переїзди, натякнули що непогано було б нам осісти десь, якби мали якесь житло. На що свекруха сказала: «А нічого було так рано народжувати!»

За словами матері мого чоловіка, ми самі винні в тому, що нічого не нажили. Каже: «Потрібно було думати про придбання житла до того, як трьох дітей народили!»

Але ми з Євгеном обоє дуже хотіли велику сім’ю, мріяли мати велику родину. Я свого первістка і так народила пізно – в 28 років. Якби ми чекали, коли назбираємо на квартиру самі, то мені було б вже пізно народжувати, на жаль.

Я сказала все це своїй свекрусі, але їй абсолютно байдуже до того, таке враження, що вона зовсім мене не зрозуміла. У неї для нас одна відповідь: «Самі винні, що живете зараз так».

Я не розумію, щиро кажучи, як так можна ставитися до сім’ї власного єдиного сина? Невже цій жінці все одно, в яких умовах ростуть її рідні онуки, коли вони зі свекром так добре живуть і можуть в усьому допомогти їм? Мені не хочеться остаточно псувати відносини з батьками чоловіка, адже вони хоч посидіти з нашими дітьми іноді можуть, але і як після подібних слів з ними спілкуватися – не знаю.

У мене в голові не вкладається зовсім, що якийсь там ремонт може бути дорожче власної сім’ї. Та й чим свекри взагалі думають? Адже батьки мого чоловіка вже давно немолоді люди, і не сьогодні, так завтра їм може знадобитися наша допомога. Але я думаю відвернутися від них тоді так само, як вони відвернулися від нас.

Що тоді? Як тоді вони збираються жити? Чи вони розраховують, що як мають багато грошей, то самі собі забезпечать хорошу старість?

Джерело