Я все життя прожила у двоповерховому дерев’яному будинку на міській околиці, будинку, наповненому спогадами.

Тут пройшло моє дитинство, сюди я привела свого нареченого і сюди повернулася вже розлученою матір’ю. У цьому будинку померли мої батьки, тут виросла та створила свою родину моя дочка.

Але реальність сувора. Будинок сильно занепав – просів, почорнів, прогнила підлога, протікав дах, і підвал, кишучий пацюками і вогкістю.

Наші зусилля з ремонту були марні у боротьбі з невблаганною пліснявою.

Влада визнала, що будинок підлягає знесенню, але не запропонували жодної альтернативи чи допомоги у переселенні, кинувши нас напризволяще.

Багато молодих жителів, у тому числі мої дочка і зять, щоб урятуватися від погіршення умов, зняли квартири, покинувши будинки.

Залишилися лише люди похилого віку, які підтримували один одного, як могли.

Незважаючи на морозні зими та задушливе літо, ми продовжували жити, навіть коли наш котел вийшов з ладу. Якось зателефонувала моя дочка з радісними новинами про житло.

Вони купили нову квартиру у сучасному мікрорайоні. Відвідавши їхню простору, світлу трикімнатну квартиру, я була у нестямі від радості, поки по наївності не запитала:

“А яка кімната моя?” Відповідь дочки мене приголомшила: вони не думали, що я до них переїду. Вони допомогли б полагодити мій бойлер, але мій переїзд не розглядався.

Я пішла у сльозах, розуміючи, що у моєї дочки та її сім’ї своє життя. У 65 років мене осяяло, що, крім моєї кішки, я нікому не потрібна.

Можливо, так і мало бути. Можливо, я дарма покладала якісь надії, чекаючи більшого, ніж було можливо.

Але сувора правда залишалася незмінною – я була одна, якщо не брати до уваги мого кота… Ну, і на цьому спасибі!