Ми з чоловіком завжди підтримували свою єдину дочку Олесю: оплатили її навчання в університеті і завдяки зв’язкам знайшли їй добре оплачувану роботу.

Ми навіть купили їй чудово відремонтовану трикімнатну квартиру, маючи намір зробити її надійним фундаментом для нової родини.

Хоча квартира залишалася записаною на моє ім’я, я завжди вважала, що вона належить дочці і планувала згодом офіційно переоформити на неї.

Але потім її чоловік отримав роботу в Канаді та переїхав туди, так і не зумівши повернутися на батьківщину з різних причин.

Олеся важко переживала розлуку, не маючи можливості відвідувати Канаду через складнощі з візою, поки вона нарешті не отримала її в польському посольстві.

Її заява про переїзд на постійне місце проживання у Канаду здивувала мене. У мене почалися проблеми зі здоров’ям, і я чекала від неї підтримки, адже вона моя єдина дитина.

Тому її рішення віддати перевагу чоловікові, а не мені виглядало як зрада. Ситуація загострилася, коли Леся попросила продати її квартиру, щоб мати фінансову подушку в Канаді.

Я відмовилася, тепер уже вважаючи її своїм забезпеченням на старості років та потенційним джерелом доходу від оренди. Олеся образилася на моє рішення, а я була збентежена.

На мою думку, це я була винна, вклавши в доньку стільки сил і коштів, і тільки для того, щоб бути покинутою на старості років.

Тепер я думаю про те, щоб здати квартиру в оренду та забезпечити своє майбутнє. Але в той же час я продовжую почуватися враженою вчинком дочки.

КІНЕЦЬ.