Насті здавалося, що чоловік, колишній вже чоловік, все розрахував. Він псував їй усі свята, і не лише їй.

Вперше він не прийшов додому у свій день народження. Настя готувала вечерю, зустрічала гостей, перепрошувала за його відсутність. Його родичі, якось дивно на неї дивилися, шепотілися. Лише чоловік свекрухи, вітчим Дмитра, не брав у цьому участі.

З’явився Дмитро вранці, добряче веселий та задоволений.

– У кафе з друзями відпочивали. Маю право, це моє свято.

– А твої родичі?

– Але ж ти їх розважила.

Другий раз був день народження доньки. Він просто забув і не прийшов у п’ятницю додому. У суботу також. З’явився пізно у неділю. Донька плакала. Батько її навіть не привітав.

Втретє було 8 березня.

А в день народження Насті він оголосив, що йде до іншої. Настя навіть не здивувалася. Вона чекала такого сюрпризу, розуміла, що все йде саме до цього. Зібрав речі у велику спортивну сумку та пішов. За тиждень повернувся за рештою речей.

– Нам треба продати квартиру та поділити майно.

– З якого дива?

– З такого. Квартира у шлюбі отримана, ремонт, меблі.

– Ах, тобі ремонт потрібен! Меблі, зараз все розділимо. Що собі брати будеш?

– Не сварись, давай цивілізовано.

– Чудово. Так і зробимо. Бери меблі. Тобі кухню чи …

– Ні. Мені кухня не потрібна, вона за розмірами не підійде. А ось інше. Ліжко я беру. Ти сама і на дивані можеш спати. А ось два крісла я мабуть візьму.

– Чудово. Стінку теж забирай.

– Так. А тобі машину пральну і швейну забирай. Комп’ютер мені.

– Ні! Комп’ютер доньки, у неї залишиться. У її кімнату взагалі не лізь. І все що на кухні – моє!

– Гаразд, не сварися.

– Чого ти на килим дивився? Знімай це твоя мати нам на весілля дарувала.

– Та некрасивий він якийсь.

– Нічого. Струсиш з нього пил, провітриш. Там у коридорі якраз висить вибивалка, забирай, знадобиться.

Чотирнадцятирічна Христина стояла і спостерігала за сваркою батьків. На батька вона була ображена ще від дня народження. А те, що він йде її не дуже хвилювало. У подруги батько теж пішов, проте жити спокійніше стало. Ніхто не свариться і не вчить життя. Мама не засмучується.

– Що ще?

– Не квап мене, дай подумати. Торшер мої родичі дарували?

– Ні. Але ти можеш взяти мені не треба. Ось твій улюблений плед, – Настя ривком стягла його з дивана та віддала. – Що ти ще хочеш спитати?

– Домашній кінотеатр, він тобі ніколи не подобався.

– Ти ж його мені дарував на день народження, але собі. Гарним був подарунок. Бери, чого вже.

Настя терпіти не могла все це нагромадження по всіх кутках. Вона тільки раділа, що позбутися його.

– Але ж він дорогий!

– Бери. Мені тобі нічого не шкода. От і кімната порожня буде. Коли вантажники приїдуть?

– Вже біля під’їзду стоять.

– А може, ти і диван візьмеш?

– А можна?

– Можна.

Диван Насті теж ніколи не подобався. Дмитро купував його зі своєю матір’ю в комплекті із кріслами. Жахливі підлокітники, що втратили форму подушки.

Дмитро зрадів дивану як хлопчик. В одній із диванних подушок у нього була велика заначка. Коли йшов, то забув про неї, а зараз вибирав момент, щоб забрати. Дружина, як на зло, не відходила ні на крок. Але успіх посміхнувся.

– Все!!! З тебе вистачить. Зі спальні винось тільки ліжко. Твій кінотеатр переважив усе. Та й диван у подарунок.

– Мені більше нічого не треба. Продавай квартиру, я тобі довіряю.

– Довіряєш. Ну і добре. Молодець. Тільки моя квартира. Спадкова. А спадщину не ділять.

– Ми… ти ж у шлюбі її отримала!

– Ну і що?

– Я до суду подам.

– Іди вже, вантажників клич. Мені ніколи. І більше ні на що не надійся, у мене все записано. Усі твої збори, розмови. Ось тут. – Настя показала на камеру біля дверей. Ти ж сам ставив її, пам’ятаєш? Кого ловив?

– То я її зніму.

– Не старайся, хоч можеш забирати. Я все кіно вже маю.

– Ну ти й…

– Помовч, у нас дочка.

– Як добре, що я зважився на розлучення. Без тебе повітря буде чистіше, бо вже дихати нічим.

***

Кімната стояла зовсім порожня. По кутках та знизу відстали шпалери. Там, де стояла величезна старовинна стінка, шпалер і не було. Коли вони переїжджали сюди, старі меблі викинули, а стінку їм віддала мати Дмитра. Вона вирішила тоді оновити свої меблі. Ось і віддала все синові. Молода сім’я тоді грошей не мала, донька маленька. Все і стало в нагоді. Настя давно вже хотіла змінити її, але Дмитро не давав. Ну ось вона і знадобилася йому.

‐ Мамо, а як же ми тепер у порожній квартирі?

– Ремонт зробимо і все купимо, дочко.

– А мені, я теж хочу щось нове.

– Добре. Думай, як ти хочеш змінити кімнату.

***

Розлучення позаду. Квартира з відмінним ремонтом та новими меблями. Настя раділа, що позбулася мотлоху. Як же добре, що чоловік вважав усе це барахло цінними речами. Нові меблі були тільки в їхній спальні, але вони й залишилися. Чоловік із неї вивіз лише ліжко, його було не шкода. Настя одразу його замінила.

Грошей із заначки чоловіка якраз вистачило на все. Це була компенсація за всі переживання. Сам він про неї не спитав, подумав на вантажників. А якби й спитав, то Настя не зізналася б.

Минуло вже цілих два місяці вільного та спокійного життя. У суботній ранок з’явилася свекруха.

– Добрий ранок. А чого ви так рано, Христина ще спить.

– А я до вас. Дмитро зовсім мене забув. А це що? У вас меблі нові? А де стінка моя? А килим?

– Не хвилюйтеся, це все у Дмитра.

– Як у Дмитра, а він де?

– Так він тут не живе. Ми розійшлися.

– Ви що? Розлучилися? Чому мені не сказали?

– Я не знаю, чому вам нічого не сказав син. Вам погано?

– Не те щоб погано, але недобре. Чаю хоч наллєш?

– Звичайно. Я взагалі думала ви до Христинки прийшли побачитись.

– А де він?

– Не знаю, мені це вже не цікаво.

Свекруха випила чай, навіть не доторкнувшись до цукерок та печива. Видно, що засмутилася.

– Піду я. Я ж забула, там тістечка принесла до чаю. Христинці передай, ну і сама…

– Добре. Вас проводити.

– Ні. Я прогуляюся.

За годину зателефонував Дмитро, вперше після розлучення.

– Навіщо ти все розповіла моїй мамі?

– А як ти уявляєш інакше? Вона прийшла, а тебе нема. Випарувався?

– А як ти їй поясниш, якщо я повернусь?

– Що? Повернешся? І меблі назад привезеш? І килим? І ліжко? Ось радість яка мамі буде! Я ж їй казала, що все в тебе. Ти нічого не залишив. Молодець.

– То я повернуся?

– Ні. Все зайнято. Немає більше місця для твоїх меблів, килима, кінотеатру, та й усього іншого. Та й ти тут зайвий. Христину можеш побачити, але залишитись у нас не можна. Але вихід є. Вези все до мами.

– Дуже шкода.

– А я не шкодую. Без тебе повітря чистіше та дихати легко.

А чого шкодувати. Від непотребу позбулася, від чоловіка теж, та й ремонт зробила. Звичайно, він батько її дочки, але це вже інша історія.

КІНЕЦЬ.