Ніколи Дарина Петрівна так не чекала нового року. І справа була не в подарунках і привітаннях, а в тому, що на новий рік до неї завжди приїжджав син.

Артем жив у Києві вже більше п’яти років, але кожного року обов’язково відвідував матір.

Спочатку він ще й улітку міг приїхати під час відпустки, а потім зʼявилося багато роботи, і Артем зміг вибиратися до Дарини Петрівни тільки на новорічні свята.

Вже в двадцятих числах грудня Дарина Петрівна починала ходити по магазинах, щоб купити до новорічного столу чогось незвичайного.

Звичайно, були й фірмові страви, що залишалися незмінними, наприклад, запечений гусочка і оселедець під шубою, але щороку Дарина Петрівна зважувалась на який-небудь кулінарний експеримент, щоб здивувати сина і зробити його перебування вдома по-особливому приємним і незвичним.

-Що ви порадите взяти – сирокопчену ковбаску, чи сиров’ялену? – з цікавістю запитала Дарина Петрівна, звертаючись до продавчині.

-Будь-яку беріть, вся смачна, – байдуже відгукнулася та.

Мабуть, у передноворічній метушні клієнтів було дуже багато, і продавчиня, вже втомлена, просто вирішила більше нікому і нічого не радити. Нехай беруть усе.

-Ну яка м’якша? – не відставала Дарина Петрівна, уважно вдивляючись у кожну ковбаску.

Їй було важливо порадувати сина, вона не бачила його майже рік, дуже скучила і так хотіла зробити Артему приємне і почастувати чимось смачненьким.

-Сиров’ялена м’якша, але вона дорожча, – відповіла продавчиня.

А потім додала:

-Жіночко, визначайтеся швидше, за вами вже черга.

Відповідь продавчині трохи зіпсувала чудовий настрій Дарини Петрівни.

Вона купила найдорожчу ковбаску, дбайливо склала її в сумку і далі пішла між рядами в пошуках чогось особливо смачненького.

Вдома вона акуратно розклала все по поличках, підрахувала решту грошей до наступної пенсії, а потім подзвонила синові:

-Артемчику, коли на тебе чекати? Тридцятого, чи, можливо, раніше?

Син замовк і в Дарини Петрівни промайнуло нехороше передчуття.

-Мамо, тут така справа. Одним словом мене тут на новий рік в гості покликали…

Дарина Петрівна застигла від здивування й досади.

Невже за п’ять років Артема жодного разу нікуди не кликали?

Адже були ж у нього друзі з першого дня перебування в Києві, але він завжди знаходив час для того, щоб приїхати до матері, відвідати її, побути з нею, хоча б один тиждень на рік.

Найдовгоочікуванішу і найчарівнішу для Дарини Петрівни…

-І що ж? Ти приїдеш згодом? На початку року?

Вірити у те, що син не приїде взагалі, не хотілося. Дарина Петрівна дуже любила Артема, ідеалізувала його і не хотіла навіть припускати думки про те, що він може не приїхати і залишити матір на самоті зустрічати новий рік. Чи була у них така мила традиція, а тепер її, що ж, не буде?

-Мамо, я, можливо, взагалі не приїду. Одним словом тут у мене в особистому житті зміни. Я не можу по телефону про це говорити.

Дарина Петрівна зовсім знітилася.

-Що ж там із особистим життям? Ти одружуватись збираєшся?

-Начебто так, – відповів Артем, і знову у його відповіді не було жодної конкретики, нічого точного та певного.

-Начебто – це що означає? – запитала мати.

Вона розмовляла з Артемом по телефону, а сама не відводила погляду від їхньої спільної фотографії, що стояла в рамці на тумбочці.

На цій фотографії Артему було років сім-вісім, і він, посміхаючись, обіймав маму, і вони виглядали такими щасливими…

Дарина Петрівна виховувала сина сама. Так вийшло, що народила Артема вона від одруженого чоловіка, який не збиралася залишати свою сім’ю і бути з нею.

Жінці було вже за тридцять п’ять, годинник цокав. Дарина Петрівна не стала крутити носом, завагітніла від коханця і розлучилася з ним, ні слова не сказавши йому про те, що матиме дитину.

Артем ріс хорошим хлопчиком, а Дарина Петрівна робила все для того, щоб її син мав усе необхідне.

У Артема в одного з перших з’явилася комп’ютерна приставка, сучасні кросівки, модна куртка та багато речей, недоступних іншим хлопцям.

І все це було дивним з тієї простої причини, що Дарина Петрівна працювала звичайною вчителькою.

Всі дивувалися, звідки у хлопчика з’являлися речі, яких не мали інші.

Але секрет був простий – Дарина Петрівна відмовляла у всьому собі на благо сина, влаштовувала знайомства з людьми, з якими їй було нецікаво, а деякий час навіть довелося зустрічатися з начальником відділу якоїсь держустанови, і весь цей час він періодично підкидав їй гроші, а синові робив подарунки.

До хати Дарина Петрівна не приводила жодного чоловіка, переживаючи за Артема.

Хлопчик не повинен був думати про те, що у мами може бути інший чоловік.

Про батька він, ніби, запитував, але Дарина Петрівна сказала про те, що він залишив їхню сім’ю, як тільки дізнався про її вагітність. Така невинна брехня, але теж виключно на благо сина.

Коли Артем поїхав навчатися в Київ, а Дарина Петрівна вийшла на пенсію, їй стало зовсім сумно. Спочатку вона, звичайно, намагалася займатися якимись справами: їздила з приятелькою на дачу, регулярно відвідувала ювілеї і поминки, навіть записалася у фітнес-клуб для людей старшого віку, але все одно всередині у неї була порожнеча, заповнити яку не могло нічого, окрім присутності сина.

Артем любив матір, але й любити себе не переставав. Поки навчався в інституті, то приїжджав майже на всі канікули.

Дарина Петрівна була рада йому, відгодовувала сина і насолоджувалася кожною секундою, проведеною поряд з Артемом. Потім він став приїжджати рідше, невдовзі закінчив інститут і влаштувався працювати, і з його приїздами стало дуже туго. Мати сумувала і чекала кожного візиту Артема немов манни небесної.

Цього ж разу, вперше за вісім років, що вони жили окремо, Артем відмовився приїжджати на новий рік. Це свято було останньою надією і приводом для його візиту до матері, але й цього разу традиція була порушена.

Дарина Петрівна сумувала, святкувати сімейне свято на самоті здавалося їй найгіршим, що може бути.

-Мамо, це означає, що я не приїду на новий рік, – відповів син, підтверджуючи найгірші припущення матері. – Давай ми з Лізою приїдемо числа п’ятого.

Ліза, її звуть Ліза! Хоч ім’я тепер відоме, з гіркотою подумала Дарина Петрівна. Що ж там за Ліза така була? Літня жінка сподівалася, що дівчина буде з пристойної сім’ї, красивою і гідною її сина в усіх відношеннях. Інша не підійшла б її Артему, іншу вона не допустила б до свого сина. Хоча, Артему вже давно все одно на думку матері, навіть на новий рік він не приїхав.

У новорічну ніч Дарина Петрівна почувалася як ніколи погано. Вона нічого не готувала, просто відкоркувала ігристе і відкрила маленьку баночку червоної ікри, яку купила ще восени. Сама себе привітала, побажала здоров’я та терпіння і зібралася лягати спати. За вікном чулися веселі голоси, і від цих звуків ставало ще сумніше.

Телефонний дзвінок раптом розбудив її. Спочатку Дарина Петрівна думала, що це Артем, і в її душі зʼявилася надія на те, що син вирішив зробити сюрприз і приїхати у новорічну ніч, але він зазвичай дзвонив на мобільний. Взявши слухавку домашнього апарату, Дарина Петрівна почула незнайомий чоловічий голос.

-Привіт, Даринко. З новим роком!

-Доброї ночі. І вам того ж, – з подивом відповіла жінка. – А це хто?

-Це Віктор.

Дарина Петрівна не одразу зрозуміла, який саме Віктор. А потім вона застигла від несподіваної здогадки.

-Привіт, Вікторе. Як ти мене знайшов?

-Ти номер не міняла понад двадцять років, це було нескладно.

-Справді, – погодилася Дарина Петрівна. – Просто ти мені ніколи не дзвонив.

-Приводу не було, а тепер є.

-І що ж за привід? Зі святом мене привітати? Таких приводів щороку було 25 штук.

-Ні, про сина тобі сказати.

Все всередині Дарині Петрівни опустилося.

-Про сина? Якого сина?

-Нашого. Про якого ти нічого мені не сказала, який сам мене знайшов.

-Артем тебе знайшов?

-Так, знайшов. І я був здивований і радий тому, що маю сина, про якого ти мені не сказала. І не приїхав син до тебе, бо був ображений. Він із Лізою у нас вдома зараз, говорити з тобою не хоче.

Дарина Петрівна важко зітхнула. Її брехня відгукнулася через двадцять п’ять із лишком років, і всі старання були марними. Син дізнався про батька, він шукав його, а коли знайшов, дізнався всю правду про те, що ніхто його вагітну матір не залишав, Віктор навіть не знав, що вона була вагітна.

-Інших дітей мені бог не дав, – сказав Віктор. – Моєї дружини не стало два роки тому. Я зовсім знітився, а тут син з’явився, з нареченою, та ще з вагітною. Я щасливий, а ти?

Дарина Петрівна мовчала. Артем не говорив ні про те, що Ліза була його нареченою, ні про її вагітність, мабуть, надто великою була його образа на матір. І тепер він святкує новий рік із батьком, а вона сидить на самоті і не скоро побачить свою єдину дитину.

-Я нещасна, ти мусиш це розуміти. Поговори з Артемом, скажи йому, що я вибачаюсь перед ним. Я припустилася помилки, але ж я – його мати.

-Я скажу, звичайно, Даринко, – відповів Віктор. – Але я вважаю, що нам би з тобою зустрітися і поговорити. Приїжджай в Київ. Зустрінешся тут з Артемом, ми втрьох сядемо і все вирішимо. Розмова буде не простою, але без неї ніяк.

-Дякую, Вікторе, – відповіла вона. – Я приїду.

-Я зустріну тебе, тільки скажи, коли й на чому.

Дарина Андріївна згідно кивнула. Тепер вона має мету.

Вона поїде в Київ і молитиме про прощення в сина. Тому що вона його любить і так шкодує, що стільки часу тримала в таємниці те, що було так важливо для Артема…