Антон працював менеджером в офісі. Та не простим, доробився до старшого. Але не “зазнався”, як деякі, а також на дружній ноті продовжив спілкуватися з іншими співробітниками. Якраз сьогодні він запросив друзів з офісу в кафе, так би мовити, “проставити”. Увечері вони великою гоп-компанією завалилися в кафе і закотили гулянку.

Антон і ще кілька хлопців вийшли на ганок кафе подихати свіжим повітрям і пoкyрити. З темряви кута до Антона підійшов хлопчик років семи.

“Дядьку, у вас поїсти нічого не залишиться?” – запитав він тремтячим голосом. Антон сторопів. Хлопці зареготали і порадили йому гнати жeбрака в три шuї.

Але у Антона чомусь защипали очі, він проковтнув підійшовший до горла клубок, взяв хлопчика за руку і завів в кафе.

Посадивши хлопчика за столик, він покликав офіціантку і замовив картопляне пюре з котлетою, три пиріжка і чай з лимоном. Офіціантка було запротестувала, що жебраків не обслуговує, але Антон пообіцяв їй непогані чайові і вона пішла виконувати замовлення.

Але, на подив Антона, хлопчик не накинувся на їжу, а діставши з кишені пакетик, став її акуратно туди складати. “Їж, ти що, я тобі ще куплю”, – сказав хлопець. А хлопчик видавив: “Це я не собі. Це мамі з Варварою. Вони голодні сидять “.

У Антона стислося серце від жалю. Він випровадив друзів додому, взяв хлопчика і відправився в супермаркет. Там він накупив два важких пакети з продуктами і велів Віталіку (так звали малого) вести його додому. Вони пройшли майже два квартали і вперлися в стару обшарпанноу будівлю гуртожитку місцевого заводу.

Двері їм відкрила миловидна, але виснажена жінка років тридцяти з хвостиком. “Віталік знову чогось накоїв?” – запитала вона переляканим голосом. “Мама, я їсти хочу”, – пролунав дитячий голос з іншої кімнати.

“Зараз, Варенька, йду миленька”, – сказала жінка ласкавим голосом. “Вибачте, але що вам треба?” – повернулася вона до Антона. “Я вам поїсти приніс”, – відповів хлопець.

А потім, не питаючись, пройшов на маленьку кухоньку. У жінки з очей котилися сльози. “Я віддам, я зароблю і вам все віддам”, – крізь плач видавила вона. “Мама, сиди з Варею, вона ж хворіє. Я сам зароблю. За тебе приберуся і піду машини мити “, – захлинаючись зачастив Віталік.

Антон взяв жінку за руку, посадив на диван і коротко сказав: “Розповідай”. Маму Віталька і Варі звали Оленою. І вони не завжди так жили. Одного разу чоловік Олени і батько дітлахів привів додому іншу жінку, а свою сім’ю без жалю вигнав на вулицю.

Олена нічого вдіяти не могла – квартира була спочатку чоловіка. Їй вдалося влаштуватися двірником і заселитися в цю крихітну кімнатку в гуртожитку. Але Варя захворіла, знадобилися дорогі ліки і грошей зовсім не залишилося. Навіть на їжу. І Олена знову стала обіцяти, що віддасть Антону гроші за продукти.

Хлопець обняв за плаче жінку і став гладити її по голові. Він намагався стримати підступаючі сльози, але вони зрадницьки щипали.

На наступний день він знову приніс продукти. І ліки для Варі. І іграшки для дітей. Після роботи разом з Віталіком вони прибрали ділянку Олени. З тих пір чоловік став постійним гостем в будинку жінки.

А в кінці кінців він усвідомив, що його тягне туди більше, ніж до себе додому. І тоді він зважився об’єднати дві ці речі – новопридбану сім’ю і будинок. Він запропонував Олені руку і серце. Вона була не проти.

А діти тільки «за»…

КІНЕЦЬ.