Поліні виповнилося двадцять два роки. Усі пророкували їй щасливе майбутнє, а бабуся казала, що вона народилася під щасливою зіркою! Ну ще б пак, красуня така. І така серйозна, розумна, вихована.

Краса передалася їй саме від бабусі, а якщо ще точніше, то через бабусю. Вона колись працювала покоївкою в будинку якогось багатія. Прибирала, прала, готувала.

– Я ж була гарна, сил було багато, охайна була. Господиня мене дуже вітала, а господаря я бачила мельком. Він усе у справах, у роботі. А якось до них поважний гість приїхав.

І ось тут бабуся переходила на шепіт, згадуючи свою любовну історію. Гість цей був далеким родичем багатія. Теж не бідний.

– Гарний був чоловік, видний. Моє кохання на все життя, внучечко. Але доля розпорядилася інакше. Не стало його, а я зрозуміла, що чекаю дитинку…

Ну а далі Поліна знала, що бабуся покинула той гостинний будинок, поїхала до своїх батьків, де народила її маму.

Але мама була дуже слабою з дитинства. Ледве видужала. І зовнішность була звичайнісінька. Усі гени бабусі й невідомого діда-красеня дісталися їй, Поліні.

Бабуся навчала її життю, наполягаючи на тому, що кохання має бути обов’язково, без нього ніяк. І заміж потрібно вийти тільки з великого кохання. Сама вона так на самоті і прожила, точніше, без чоловіка.

Зберігала вірність тому, на кого любила.

Так її й не стало з напівусмішкою на обличчі. Вродлива, наче молодості їй додав її відхід…

Поліна плакала, проводжаючи бабусю в останню путь і обіцяла виконати все, що вона казала їй.

І ось, справдилося! Інститут позаду, диплом маркетолога в кишені, і на роботу її прийняли прямо відразу в красивий торговий центр у рекламний відділ. Ось тут вона й зустріла того, про кого казала їй бабуся. Покохала одразу!

Роман Олександрович у свої тридцять обіймав уже досить високу посаду заступника директора великої мережі магазинів, був на хорошому рахунку у начальства мав свою квартиру, машину і мав до Полини таке пристрасне кохання, на яке просто неможливо було не відповісти взаємністю.

Жінки не зводили з нього очей, кожна мріяла б опинитися в обіймах цього здорованя, з якого тільки картини писати.

Але він мав серйозний чоловічий характер. І якщо вже полюбив, то все. І заміж відразу взяв, а Поліна і не відмовлялася.

Потекло у них щасливе сімейне життя. Роман робив кар’єру і мріяв про власний бізнес, оптову торгівлю та мережу своїх магазинів. Поліна про такі речі не замислювалася. Її цілком влаштовувала її посада маркетолога і більшого вона прагнула.

Народився синок прямо на початку нового тисячоліття, назвали Славком. Поліна і за сином встигала доглядати, і за чоловіком, і в хаті вести господарство. І побут її не втомлював, і чоловік улюблений із сином тільки в радість.

А от у Романа не все було гладко. Магазини свої він відкривав, а ось справи в них ішли не дуже, точніше, не так, як він очікував.

Товар був дорогий, постачальники солідні, закордонні. А люд не дуже багатий, тому й реалізація товару йшла не дуже жваво. Доводилося знижувати ціни, часом і мати збитки.

Викручувався лише на оптовій торгівлі, тож частину магазинів довелося закрити. Найчастіше Роман приходив додому стомлений, похмурий. Вечорами був небалакучий, проводячи їх біля телевізора. Поліна не чіплялася до чоловіка з розпитуваннями, поралася по дому і займалася сином.

Але й син виріс, вступив на навчання. А закінчивши його, поїхав за кордон. Провівши сина, Поліна заплакала, сіла біля дзеркала і подивилася на себе.

Боже мій! Обличчя змарніло, на скронях сивина почала проступати. І де її краса? Де її щаслива зірка?

Хоча ні, на зірку не треба грішити. Вона одружена, чоловіка любить. Він її теж. Ну, по-своєму, звісно. Той трепет пройшов давно, але не свариться, багато не вимагає. Чисто, ситно й добре.

Амбіцій зменшилося. Тепер займається лише оптовою торгівлею. Ніяких магазинів і проблем. Мільйонером не став, але й не прогорів. А вона всі ці роки на тому ж місці, на тій же посаді із середньою зарплатою…

Все непогано, якби не туга за сином. Якось увечері чоловік сказав їй:

– Племінник мій, Віталік, пам’ятаєш його? У гості хоче з дружиною приїхати на тиждень. Думає до мого бізнесу підключитись. Побалакати треба. Не заперечуєш?

– Та ні. Нехай приїжджають, навпаки, буду рада.

Племінник був красенем, і дружина його, Влада, худенька, бліда, але симпатична, усміхнена. Розмістили їх у спальні Славка.

Вечеря на столі, смаколики. Поліна постаралася. Взяла відгул і зустріла гостей як годиться.

Одного вечора, вже перед від’їздом, Віталік із Владою запросили їх до ресторану. В подяку за гостинність.

– Одягаємось ошатно! – заявила Влада і дістала з валізи шикарне плаття. Воно струмувала по її тоненькій фігурці, надаючи їй витонченості. Волосся вона прибрала вгору, трохи підфарбувалася і стала схожа на якусь артистку.

Поліна відкрила шафу і ахнула. Чотири шикарні костюми чоловіка поважно висіли на вішалках. З десяток сорочок усіх видів, краватки одна одної краща. А її речі були жалюгідним видовищем.

Два офісні костюми, старий і новіший. Сукня з сірого кашеміру років п’ять тому, яка вийшла з моди, штани, спідниці і блузки теж ті ще, без сліз не поглянеш.

– Ти готова? – почула вона голос чоловіка і знітилася.

Він стояв перед нею у всій своїй красі, елегантний, привабливий, діловитий.

– Ти знаєш, Романе, я не піду, мабуть, – сказала Поліна, – Щось голова турбує.

Але тут увійшла Влада і простягла їй якісь пігулки.

– Дуже хороші. Спробуйте, за п’ятнадцять хвилин як рукою зніме.

– Та ні, дякую тобі. Зачекайте на мене, я скоро.

Офісний костюм, той, що новіший, до нього блузка з жабо і брошкою зробили свою справу. Волосся Поліна просто зібрала в пучок, пофарбувала губи малиновим перламутром і вийшла нарешті, одягнувши єдині човники, які, на щастя, ніколи не виходять із моди.

Роман подивився на неї трохи здивовано, а Влада підійшла і сказала:

– Поліна Андріївно, ви така гарна!

Цих слів вона не чула вже давно.

У ресторані Віталік випереджав кожне бажання Влади, підсунув стілець, коли вона сідала, питав, що вона хоче на вечерю і купив їй троянду, коли до їхнього столика підійшла ошатна панночка з кошиком.

Помітивши невелике здивування свого дядька, який з незадоволеним виглядом поліз у кишеню по гаманець, він одразу купив другу – для Поліни.

І все було чудово. Особливо спостерігати за цією парою. Три роки разом, а все як молодята.

– Мені Віталік завжди троянди дарує це мої улюблені квіти, – сказала Влада і поцілувала чоловіка, злегка торкнувшись його щоки.

– Романе, а ти знаєш, які мої улюблені квіти? – сумно спитала Поліна у чоловіка, коли вони лягали спати.

Роман одразу зрозумів, про що вона, і сказав невдоволено:

– Послухай, вони – молодята, розумієш? Їм за віком належить квіточки дарувати і цілуночки робити.

– А я жінка. І мені належить відчувати себе жінкою поруч із коханим чоловіком, – сказала Поліна задумливо, але чоловік лише зітхнув, але все ж таки обійняв її зі словами:

– Давай спати, жінко. Мені завтра рано вставати, їх на вокзал везти.

Зранку вона стояла перед дзеркалом і дивилася на себе.

– Боже мій, мені ще й п’ятдесяти нема, а я вже тітка тіткою. Зморшки, сивина на скронях, дім-робота, дім-робота. Жодного поступу, жодного прогресу. Невже моя щаслива зірка забула про мене?

Була субота, чоловік поїхав проводжати гостей. Поліна швидко зібралася й вийшла з дому. Спочатку перукарня. Їй пощастило, молоденька дівчина, чимось схожа на Владу, посадила її в крісло і почала чаклувати над її трохи запущеним волоссям.

Стрижка, фарбування, маска для волосся і нарешті укладання перетворили Поліну на ту миловидну жінку, яка притягує погляд. Навіть без косметики її обличчя помолодшало через теплий з гарним відливом колір волосся та сучасну стрижку.

Потім був бутик, у якому працювала її давня знайома.

– Хочу гарну бузкову сукню? – усміхнулася вона, згадавши Владу.

Сукня була не бузкова, а срібляста. Але для її фігури й образу важко було б підібрати щось краще за цю красу! Як одягла її Поліна, так і знімати не хотіла!

Але все ж таки сукню, акуратно згорнувши, поклали в пакет, і вона поспішила додому. Поліна знала, що Роман уже повернувся, обід не готовий, вдома не прибрано. Але вона не надто переживала. Мабуть, вперше у житті.

Вона увійшла до квартири, принюхалася і застигла від здивування.

Поліна відчула запах смаженого. Чоловік сидів на кухні за столом і їв яєчню з шинкою власного приготування. Але і виделка, і ніж були відкладені убік, коли він побачив її.

– Оце я розумію! – вигукнув він. – Зачіска вищий клас! Їсти хочеш?

Роман підвівся і підійшов до дружини, взявши її за плечі і ніжно дивлячись у вічі. Вона відмовилася від їжі, зніяковівши від такого жесту чоловіка. Дожилася! Звичайний дотик, як і вчорашні обійми вночі, вже бентежать її.

Роман, так і тримаючи її за плечі, привів у вітальню. Залита сонцем кімната й запах троянд! На столі стояла ваза з її улюбленими білими трояндами! Він знав, він пам’ятав, які її улюблені квіти!

Поліна повернулася до чоловіка й сказала:

– Дякую, Ромчику! Ти просто диво.

– Завтра йдемо в театр. Я купив квитки.

– А я сукню, – сказала вона, і вони міцно обійнялися.

Чоловік і жінка. Чоловік і дружина. Кохання і щастя. Вони завжди повинні бути поряд, не губитися у повсякденній рутині.

І нехай кожна любляча жінка почувається коханою і тією, яка народилася під щасливою зіркою!

КІНЕЦЬ.