Рік тому моє життя кардинально змінилося. Пішов із життя мій батько, і це було як удар блискавки.

Скорбота огорнула мене, але, здавалося, моя дружина Ірина цього не помічала. Я все ще пам’ятаю той день, коли вона, не давши мені часу прийти до тями, сказала: “Олексію, ти маєш зібратися.

Життя триває”. Ці слова звучали так жорстоко… “Ірино, мені потрібен час. Я втратив батька,” – ледве стримуючи сльози, відповів я. “Але життя не зупиняється через трагедії. Нам треба рухатися далі”, – наполягала вона.

Я почував себе самотнім у своїй скорботі. Але була одна людина, хто мене розумів – моя колега Ольга.

Вона пережила аналогічну втрату кілька років тому. “Олексію, я розумію, що ти переживаєш. Якщо треба поговорити, я завжди готова”, – сказала вона мені одного разу.

Це було так важливо для мене. “Дякую, Ольга. Ти не уявляєш, як це цінно,” – сказав я. Увечері я спробував пояснити Ірині, як важливо для мене її розуміння та підтримка. ”Ірино, мені потрібно, щоб ти разом зі мною переживала цю втрату.

Мені потрібна твоя підтримка, як ніколи.” Вона подивилася на мене з подивом: “Я думала, що бути сильною – це саме те, що тобі потрібно.” “Ні, мені потрібні чуйність і співчуття.

Я гублюся в цій скорботі”, – зізнався я. Тоді Ірина вперше здалася мені збентеженою.

“Я… я не знала. Вибач, я просто намагалася бути сильною за нас обох.” Ця розмова відкрила нам обом очі на важливість розуміння та співчуття у нашому шлюбі. Ми обидва зрозуміли, що саме підтримка та чуйність – ключ до подолання будь-яких життєвих негаразд.

КІНЕЦЬ.