– Валю, як ти зятя свого переносиш? – жалілася на Романа сусідка.

– Він такий негідник! Вчора так посварився на мене, що я всю ніч переживала.

Валентина тяжко зітхнула. Вона тільки приїхала з відрядження і їй хотілося прийняти душ, відпочити, але не вислуховувати ось ці скарги Людмили.

Романа вона знає давно, навіть раніше, ніж її дочка з ним познайомилася. Вони вже майже вісім років разом працюють на одному підприємстві і стосунки у них більш дружні, ніж родинні. Він хоч і молодший за Валентину років на десять, різниця у віці була стерта робочими буднями. Так зазвичай буває на роботі, коли колектив є різновіковим.

Так, насваритися Ромка може, але в душі він зовсім не злий, та й на роботі його люблять. Ось і дочка її не встояла перед його чарівністю, коли проходила у них на підприємстві практику. Незважаючи на велику різницю у віці вони відмінно порозумілися. Так, що справа до весілля дійшла.

Після весілля Роман з Жанною купили сусідню ділянку поряд із Валею та об’єднали їх разом. На новій ділянці вони будували гараж, а жили всі в одному будинку. Благо, що будинок великий, усім місця вистачає.

– Люда, ну ти ж знаєш, що він такий, – відповіла їй Валя. – Не зважай, він не зі зла.

– Ну, як не звертати уваги? – ображено сказала Людмила. – Він так називав мене… Я аж заплакала.

– Добре, Люда, я поговорю з ним, – пообіцяла їй Валя. Дуже їй хотілося вивести сусідку, щоб спокійно зайнятися своїми справами. Незабаром повинні приїхати з роботи дочка із зятем і їй хотілося до їхнього приходу все-таки встигнути прийняти душ.

Жанна з Романом приїхали додому та відчули запах смачної їжі.

– О, мама приїхала, – сказав Роман до дружини і пішов на кухню.

– О як добре, мені сьогодні готувати не треба, – зраділа Жанна.

– Доброго дня, тещенько! – привітався Роман із Валентиною Григорівною.

– Що, приперлася вже?

Це у Романа з тещею такий гумор був.

– І тобі привіт! – відповіла йому теща.

– Ти чого з Людмилою сваришся?

– Ааа, нажалілася вже? – посміхнувся Роман, заглядаючи в каструлю, де тушкувалося м’ясо з овочами.

– А нема чого наш пісок тягати.

Пісок вони купили для будівництва гаража та зсипали його біля своїх воріт. Гірка піску нікому не заважала, та й спокою сусідці не давала, якій він був потрібен, а гроші на нього витрачати було шкода.

– Так я дозволила їй тачанку піску взяти, – відповіла Валя.

– Так ви тачанку дозволила взяти, а подивіться скільки його перетягали вже, – обурювався Роман.

Валентині самій стало цікаво, скільки піску взяла Люда. Вона припускала, що однією тачанкою не обійдеться, але щоб половину його забрати… це було вже нахабство.

– Ну що, поговорила із зятем? – Запитала Валентину сусідка наступного дня.

– Ти сказала йому, щоб він так не розмовляв зі мною?

– Поговорила, – відповіла Валя.

– І сказала йому, щоб більше не сварився з тобою… а одразу…

– Не зрозуміла? – округлила очі Люда.

– А що незрозумілого? – сказала Валя.

– Ти в мене одину тачанку піску просила, а взяла скільки? Правильно зробив Роман, що насварився за це, як на мене то ти ще легко відбулася.

– Що ви за сусіди такі? Відро піску пошкодували! – похитала головою Люда.

– А все зять твій винен! Раніше ти не така була!

– Звичайно, раніше я не така була, – відповіла Валя.

– Раніше ти до мене як до себе ходила додому, брала все без дозволу. По-сусідськи, так би мовити. А зараз лавочка прикрилася, от і погана стала.

– А тобі що, шкода? – здивовано спитала Люда.

– Ми ж сусіди!

– А що ж ти мені по-сусідськи квіти продавала, які в інших сусідів безкоштовно брала? – примруживши очі, спитала Валя.

– Ох і дріб’язкова ти, Валя, стала!

– З докором сказала сусідка.

– Це зять твій винен. Раніше людина була людиною, а зараз…

Похитавши головою, Люда розвернулася і пішла до себе. А Валя здивовано дивилася їй услід. Ось так зроби добро, а потім тільки встигай ухилятися від подяки.