Останні 5 років я живу в будинку для людей похилого віку. Таке рішення ухвалили мої сини, коли я серйозно захворіла, а вони вирішили не доглядати мене.

Цей вибір був зроблений після смерті мого чоловіка – єдиної людини, яка по-справжньому розуміла і підтримувала мене.

За його відсутності мої діти, здавалося, з нетерпінням чекали лише поділу нашої квартири, незважаючи на те, що я була ще жива.

Моя відмова переписати заповіт на користь одного з дітей, ймовірно, посилила ситуацію, і як відплату вони відправили мене сюди. Спочатку нове життя в цій установі було важким.

Я сумувала за своєю квартирою і сподівалася, що мої діти приїдуть за мною, але вони рідко відвідували мене або дзвонили. Незважаючи на не найкращі умови життя, я порозумілася з сусідами, ділилася з ними історіями і в’язала шкарпетки.

А потім мене несподівано відвідала племінниця. Я виховувала її після відходу сестри на той світ, поки вона не поїхала на навчання за кордон і врешті-решт не була удочерена іноземцями.

Після десяти років відсутності контактів та багатьох особистих випробувань вона повернулася на батьківщину, дізналася про мою ситуацію – і одразу приїхала до мене.

Хоча я не наважувалася поїхати разом з нею за кордон, не бажаючи нав’язуватися і бути тягарем, племінниця зрештою наполягла на своєму.

Потрібні були місяці, щоб все влаштувати, але зрештою я покинула будинок для людей похилого віку, вдячна за новий розділ свободи і сім’ї у моєму житті.

КІНЕЦЬ.