Колись Софія зустрічалася з Василем, їх в селі всі вважали красивою парою, справа йшла до весілля. Але Василь поїхав з села на якийсь час і довго не давався чути. От Михайло і скористався моментом, зробив Софії пропозицію, а вона зі злості на Василя і погодилася. Весілля було скромним, тільки свої. Бабуся Михайлу ще тоді сказала: – Онучку, не любить вона тебе, добром це не закінчиться. Згадаєш мої слова, і Михайло таки згадав
Не пощастило в житті Михайлові, його перша дружина Софія пішла від нього від нього, залишивши йому двоє дітей.
Пережив цю подію Михайло дуже важко, бо любив він дуже Софію, вона у нього неабиякою красунею була. Завжди боявся, що хтось її вкраде у нього, а вона сама з дому втекла, навіть не пошкодувала дітей.
– Ти ж знав, Михайле, що не тебе я люблю, а його, – пояснила Софія. – Зараз Василь мене до себе кличе, розумієш, люблю я його понад життя. Ти за дітьми приглянеш, а я потім їх заберу.
Софія поїхала з села за своїм коханим, а про дітей зовсім забула. Михайло справлявся як міг, але йому далеко не все вдавалося, дітям була потрібна мама, от він і привів додому нову дружину, Любу, і стали вони собі жити як всі люди.
Люба виявилася дуже хорошою господинею, та й людиною доброю, діти Михайла відразу горнутися до неї стали, мамою кликали.
Якось під вечір сім’я вечеряла, і в хату увійшла Софія. В домі повисла тиша, проте Михайло не подав виду, що здивований.
– Чого прийшла? – запитав він.
Софія з порогу почала плакати і стала просити у них пробачення:
– Прости мене, Михайле. І ви діти, простіть мене. Йти мені нікуди зовсім…
Михайло помовчав, сказав Любі, щоб нагодувала гостю і вийшов з хати. Люба не знала, що робити і як себе поводити. З одного боку вони з Михайлом вже три роки разом живуть. А з іншого, Софія – його перша законна дружина і матір його дітей.
За три роки Софія сильно змінилася, від її колишньої краси не залишилося і сліду. Було видно, що життя її не шкодувало.
Софія жадібно сьорбала борщ, який з любов’ю для них приготувала Люба. Діти присіли біля неї, і стали її обнімати, як-не як, а це їхня мати рідна, за якою вони дуже скучили.
Люба пішла до сусідки, бо розуміла, що їм поговорити треба, а Михайло вийшов у двір, щоб подихати свіжим повітрям і все гарненько обдумати – справа ж тут дуже важлива, головне дурниць не наробити.
З однієї сторони – Софія його зрадила, дітей кинула. Добре, що хоч Люба прийняла його разом з дітьми. А з іншої – нічого він з собою зробити не може, досі її любить.
Що робити – і Софію шкода, і Любу теж… На Михайла нахлинули спогади.
Колись Софія зустрічалася з Василем, їх в селі всі вважали красивою парою, справа йшла до весілля. Але Василь поїхав з села на якийсь час і довго не давався чути. От Михайло і скористався моментом, зробив Софії пропозицію, а вона зі злості на Василя і погодилася.
Весілля було скромним, тільки свої. Бабуся Михайлу ще тоді сказала:
– Онучку, не любить вона тебе, добром це не закінчиться. Згадаєш мої слова…
Але Михайло нікого не слухав, дивився на наречену закоханими очима. Рівно через вісім місяців Софія народила сина. І тільки тоді і розповіла причину, чому колишній залицяльник так швидко поїхав.
– Він як дізнався про дитину, так і втік. Ти мені пропозицію несподівано зробив. Ось я і вхопилася за тебе як за соломинку. Прости мене. Якщо хочеш, я піду. Заберу сина…
Михайлу, звичайно було прикро, не думав, що так у них все вийде. Але любив її дуже, тому все і пробачив.
– Син буде моїм. А ти мені дружиною законною. Минуле згадувати не будемо, – сказав він.
Почали жити як всі. Через шість років, народилася у подружжя спільна донечка. Михайло був щасливий. Хоч і любив він синочка як рідного, але дочка все ж таки рідніша.
Василь в село приїхав дуже неочікувано, покликав Софію, і вона до нього побігла, забувши і про законного чоловіка, і про дітей. Вони з Василем в місто поїхали.
Люба була сусідкою Михайла. Вона в дівках прилишилася, заміж не вийшла. Спочатку приходила по-сусідськи допомогти з дітьми. Готувала, прала, прибирала.
От в один з вечорів Михайло і запропонував їй, щоб вона залишалася. Так і жили, поки в їхнє життя знову не повернулася Софія.
Михайло спочатку хотів вигнати невірну дружину:
– Люба тепер моя дружина. А ти, Софіє, йди звідки прийшла, ти мені не потрібна.
Але Софія знала, що Михайло досі її любить, і плакати стала, що їй нема куди йти.
Всю ніч Михайло думав, що робити, як правильно вчинити в цій непростій ситуації.
– Я довго міркував, що робити, і ось що вирішив. Якщо вже діватися тобі нікуди, будеш жити в нашій старій хаті. Вона тепла, піч є. Ліжко поставимо, живи. Якщо діти захочуть з тобою спілкуватися, забороняти не буду. Будеш Любі по господарству допомагати. Щодо роботи не знаю, сама думай.
Любу, для годиться, Михайло запитав, чи вона не проти, а вона за цей час вже так полюбила і Михайла, і його дітей, що заради них вже була ладна на все, хоча їй було дуже неприємно від того, що тепер жінка, яку любить її Михайло, житиме з ними.
Ось так і стали жити. Начебто окремо і як би разом. Софія на свіжому повітрі посвіжіла. Михайло, хоч-не-хоч, та гляне в її сторону. Але тут же себе осмикує – зрадила раз, зрадить і другий.
І тільки Любі важко на душі. І піти не може, полюбила вона і Михайла і дітей. Ось так і живуть поруч – дві дружини одного чоловіка. Сусіди їм активно кісточки перемивають, бо ж для села це неабияка сенсація.
І тільки Бог знає, як розплести цей вузол нелегких стосунків.