Під час сніданку Микола з любов’ю і ніжністю дивився на Катю та синів їх, Івана та Іллю, що сиділи разом з ним за столом.

«Сьогодні вихідний, — думав він, — а поряд зі мною найдорожчі для мене люди. Ми разом снідаємо. Розмовляємо. Життя вдалось. Більше мріяти нема про що. Я щасливий”.

Першими закінчили їсти Іван та Ілля.

– Дякую, мамо, – сказали вони і вийшли з кухні.

— Я, мабуть, також піду, — сказав Микола. – Дякую тобі, Катюша.

– На здоров’я, – відповіла Катя. — Зачекай, не йди. Поговорити з тобою хотіла. Ти наївся? Може ще чого хочеш?

– Дякую. Я ситий. А про що ти хотіла поговорити? Лампочку у люстрі у вітальні замінити? Так це я миттю. Сьогодні вихідний, і на роботу мені йти не треба. Можеш просити мене про що завгодно. Все зроблю.

Катя була задумливою.

– З лампочкою без тебе розберуться, – тихо відповіла вона, дивлячись кудись убік і думаючи про щось стороннє. – Я про інше з тобою поговорити хотіла.

– Про що ж?

— Ти пам’ятаєш нашу угоду?

– Яку?

– Договір між нами.

– Між нами?

— Чому ти все перепитуєш? Погано чуєш чи справді не розумієш, про що мова?

— Та ні, чому, добре чую. Я просто не зовсім наздоганяю, про що ти. І намагаюсь зрозуміти.

Катя махнула рукою.

— Гаразд, — трохи роздратовано промовила вона. – Проїхали. До цього повернемося згодом. Коротше.

Катя підійшла до вікна і відчинила кватирку.

– Душно щось, – сказала вона.

Катя повернулася до Миколи і подивилася йому просто у вічі. Миколі стало тривожно.

— Микола, — рішуче й урочисто промовила Катя. — Настав час нам розлучитися з тобою. І я хочу, щоб ти сьогодні з’їхав з моєї квартири.

Якийсь час Микола мовчки дивився на Катю, намагаючись зрозуміти сказане.

— Та як це?! — вигукнув він, коли до нього дійшов сенс почутого. — Стільки років разом, а тепер раптом розлучитись? Ти чого, Катя? Адже все добре було. З чого раптом? Стільки років разом і… Може, я в чомусь завинив перед тобою?

Микола судомно став згадувати можливі свої помилки. Нічого такого пригадати не міг.

— Якщо в чомусь винен, то ти скажи, Кат! Якщо я в чомусь неправий, я виправлю. Але так, раптом…

— Не раптом, Коля. І ні в чому ти не завинив. А лише час настав. Чоловіка я зустріла. Ми кохаємо одне одного і хочемо жити разом. Тому ти маєш піти.

— Піти маю? Нічого не розумію. Ти до ладу можеш пояснити? Кого зустріла ти?

— Не має значення, кого. Зустріла та зустріла. Велике кохання в моє життя прийшло. Що не зрозуміло? Збирай речі та йди.

— Як це «велике кохання»? А як наші діти?

— А до чого тут наші діти?

— Що ти скажеш, коли вони запитають?

— Що спитають?

— Де, спитають, тато?

— Скажу, що батько зібрав свої речі та поїхав за місцем реєстрації.

– А чим ти поясниш, що я поїхав?

— Тим же поясню, чим тобі пояснила.

— Своєю великою любов’ю? — з жахом спитав Микола.

— А хоч би й нею. Коротше, вистачить мені зуби замовляти. Збирай речі та вмотуй.

– Думаєш, це дітям нашим сподобається?

— Мені байдуже, сподобається їм це чи ні.

– А ось це ми зараз подивимося, – сказав Микола і почав кликати дітей. – Іван! Ілля! Та де ж ви!

Першим на заклик батька прийшов старший Іван. Слідом за ним увійшов Ілля. Микола пояснив синам, що діється.

— Ось діти мої. Помилуйте! До чого дожив ваш батько. І нема кому за нього заступитися.

Іван суворо подивився на Катю.

— Це правда, мамо? — спитав він. — Ти справді хочеш привести в цю квартиру сторонню людину?

– Правда, – відповіла Катя. – І він не сторонній. Ми вже давно зустрічаємось і любимо один одного.

– Не знаю, що скаже Ілля, але я проти.

– Я теж проти, – відповів Ілля.

На що Катя спокійно відповіла, що якщо вони проти, то так само, як і їхній батько, можуть збирати речі і йти на всі чотири сторони. Вона тут нікого не тримає.

Перш ніж продовжити розмову з мамою, Іван з Іллею переглянулись. Вони одразу зрозуміли один одного і змінили тон.

– Ти нас не так зрозуміла, мамо, – сказав Іван.

— Приводь сюди когось хочеш, — додав Ілля.

– Ми не проти.

– Навпаки. Щасливі за тебе, мамо.

Після цих слів брати хотіли піти, але Микола зупинив їх.

— А як же, діти мої?

– А ти що? — спитав Іван.

А Ілля, що стояв поряд з ним, жалісно подивився на Миколу, зробив кислу фізіономію, зітхнув, знизав плечима і покрутив головою з боку в бік. Всім своїм виглядом він показував, що вони з братом нічим у цій ситуації допомогти батькові не можуть.

— Та як же? — вигукнув Микола. — А ви про мене подумали? Як же мені тепер жити?

— Живи щасливо, батьку, — відповів Іван.

— Менше думай про погане і більше про хороше, — додав Ілля.

– Про хороше? Після того, що ви мені щойно сказали? Що мені з’їхати з квартири треба?

Слово знову взяла Катя.

— Микола, давай обійдемося без ось цих твоїх мелодраматичних уявлень, — промовила вона і подивилася на синів. — А чого ви тут стоїте? Чого чекаєте? Марш із кухні.

Іван та Ілля поспішили виконати вимоги матері.

— Це не вистава, Катя, — відповів Микола. — Я й справді не знаю, як мені тепер жити далі.

— Ну, а я тут до чого, Коля, якщо ти не знаєш, як тобі жити. Все, що я можу зараз тобі зробити, це допомогти тобі зібрати твої речі.

— Але ти можеш хоч пояснити, за що ти так зі мною жорстоко чиниш?

— Та до чого тут ти, Коля, якщо я люблю іншого. А вчора він зробив мені пропозицію. Що не зрозуміло?

– Пропозицію зробив? При живому мені? А чи він взагалі знає, що я є, що ми живемо разом?

– Він все знає. І про тебе, і про наших дітей. За це не хвилюйся.

– І при цьому робить тобі пропозицію?

– Чому ні?

— Бо ми вже тридцять три роки разом?

— Ми не разом, Коля. Живемо – так, в одній квартирі. Але не разом. Чи ти забув нашу давню угоду?

— Яку ще угоду?

— Отже, все-таки забув. Я так і зрозуміла. Ну, то я тобі нагадаю.

Це сталося рівно двадцять років тому. Через тринадцять років після весілля Микола завів роман з іншою жінкою. Роман був коротким, але Катя про це дізналася. І одразу подала на розлучення. Микола щиро каявся. Умовляв Катю пробачити його. Не допомогло. Катя не пробачила і розлучення відбулося. І Миколі треба було з’їжджати із квартири. І тоді Микола запропонував Каті не виганяти його.

— Хто його знає, Катя, як воно далі в тебе буде, — сказав Микола. — А я тобі завжди другом буду. І не виключаю, що ти мене знову покохаєш. А я обіцяю бути тут просто тихим сусідом. І з дітьми допоможу тобі. І обіцяю, що якщо ти зустрінеш іншого і полюбиш його, я поїду з квартири того ж дня.

— Обіцяєш, що з’їдеш одразу?

— Обіцяю, — впевнено відповів Микола.

Кятя замислилась.

«Дітям батько потрібний, — думала вона. — До того ж, у мене зараз все одно нікого немає. Та й матеріально буде легше. А квартира – велика. Нехай живе».

— Точно обіцяєш з’їхати на першу мою вимогу? – запитала Катя.

– Клянуся!

І Катя погодилася. І ось минуло двадцять років, протягом яких Микола був зразковим сусідом та батьком. За цей час він уже й думати забув про те, що вони з дружиною колись давно розлучилися. І про їхню давню угоду він тільки зараз згадав.

А за місяць після свого від’їзду Микола дізнався, що, виявляється, Катя його обдурила. Вона ще не зустріла нікого. І не було в неї ніякого великого кохання і заміж її ніхто ще не кликав. Вона ще тільки збиралася когось покохати і вибирала з кількох кандидатур.

Миколі про це розповіли сини. Та й розповіли тільки тоді, коли Катя і їх теж вигнала, бо, по-перше, вони їй теж заважали налагодити своє особисте життя, як і їхній тато, а по-друге, у них у кожного, на той час, була своя квартири. А не жили вони в них тільки тому, що здавали.

КІНЕЦЬ.