Я часто їжджу громадським транспортом – маршрутні таксі чи великі автобуси. У великих скупченнях народу іноді доводиться стикатися з людьми дещо, хіба що сказати… неадекватними.

Кілька разів на мене накидалися явні міські божевільні, а деякі люди, як мені здається, спеціально приходять, так би мовити, «розрядитися», піднімаючи в переповненій маршрутці скандал на порожньому місці та індукуючи навколо себе хвилі негативу.

Але цей випадок мені здався настільки дивним, що я вирішила розповісти вам його. Судіть самі, але я досі гублюсь у здогадах, що це було.

Отже, обідній час, я їду додому. На зупинці стоїть великий напівпорожній автобус, який збирає пасажирів. Я сідаю у середині автобусу на місце біля проходу.

В обідній час маса вільних місць, люди збираються повільно – ще не година-пік. В автобус входить жінка років сорока п’яти — п’ятдесяти, з дивним поглядом на виснаженому всипаному ластовинням обличчі.

Вона платить за проїзд, якось гарячково оглядає місця, і, ігноруючи порожні крісла, стає чомусь саме поряд зі мною. Автобус ще стоїть, сидячих місць повно.

Дама, яка стоїть поряд зі мною, спочатку довго чимось шарудить у своїх пакетах. А потім присувається дуже близько, буквально лягаючи на спинку мого крісла, починає якось дивно пихкати і дмухати мені в верхівку, відтворюючи звуки «ооххх… пффф… оооххх… пфпфпф… охххх… ммрмрбрбррр… оххх… пфффф…».

Мені це все починає несказанно діяти на нерви: вона дме мені у волосся, воно аж ворушиться, і щоб хоча б заглушити дивні звуки, які вона видає, я вирішую дістати телефон і включити радіо.

Впхнувши у вуха навушники, намагаюся знайти телефон у сумці, і в цей момент дама починає шипіти мені у вухо: «Серьошшшкі, серьожкиі, у мене є сіршшшшки …» і далі бурмоче щось зовсім нероздільне. А потім знову заново «Серьоні, сірки…».

Сказати, що я очманіла і злякалася – це нічого не сказати. Я просто впала у ступор, як паралізувало. А як бути? Почати реагувати – лише дати чокнутій бабі привід для агресії.

Мовчати жах, я цього не витримаю всю дорогу. Телефон так і не знайшла, а автобус починає вже вирушати від зупинки, дуже повільно.

Треба сказати, я в дитинстві жила з віруючою бабусею, і досі пам’ятаю безліч молитов. І, сидячи в ступорі, я починаю в думках читати молитву «Нехай воскресне Бог…» (Молитва Хресту Господньому, бабуся радила читати її, коли страшно).

І, як тільки я доходжу до слів «…як зникає дим, та зникнуть…» тітка відскакує від мене і біжить до водія, вимагаючи зупинити та дати їй вийти. Хоча ми і до зупинки ще не доїхали, від’їхавши від кінцевої метрів на двісті.

Водій дотягнув до першої зупинки і тітка вийшла. Я дочитала молитву до кінця і здивовано (що це було?) їхала додому.

КІНЕЦЬ.