Я рано вийшла заміж і була дуже задоволена своїм обранцем. Хазяйновитий, добре складений. Навіть іноді балував моє жіноче самолюбство букетом квітів або кількома рядками. А що, чудовий вибір.

Тим більше, якщо подивитися на вибір подруг. Весілля було в нас красиве, помпезне. Мама з татом дуже раділи, хоча раніше, навпаки, не хотіли видавати мене доньку “за першого зустрічного”.

Незважаючи на деяку рутину в сімейному житті, справи йшли непогано. Спершу народився синочок, а за рік і донька приспіла. Ось відтоді й почалися проблеми. Чоловік почав огризатися і показувати себе господарем становища.

Від колишньої романтики залишилася лише бліда тінь. Кілька трояндочок на 8 березня, та й ті дарувалися, швидше, машинально. Як то кажуть, за інерцією.

Нічого дивного, що через якийсь час чоловік, який все ще зберігав досить гарну форму для свого віку, заявив, що більше не може мовчати про свої стосунки на стороні. Знайшов собі дівчину молодшу.

Далі все навалилося, як снігова куля. Розлучення, поділ майна, сльози. Діти тепер більшу частину часу проводили у батьків, я намагалася взяти себе в руки і почати будувати кар’єру.

Гарне рішення, але дуже складне з практичного боку. Ні, я не була дурною. Але відсутність навичок для дорослого життя і вроджена непрактичність змушували витрачати більше грошей, ніж я могла заробити.

Місто, в якому я жила, не могло похвалитися високими зарплатами, і з цим потрібно було щось робити. Переїжджати на кілька кілометрів ближче до столиці? Безглуздо. Тому вирішено було їхати закордон!

Через 10 років я подорослішала. Вже набагато краще зрозуміла життя і правила його гри. Час від часу приїжджала додому, проводила час із дітьми та постарілими батьками.

Допомагала фінансово, але чогось екстраординарного в моїй допомозі не було. А як інакше, якщо зарплата офіціантки в будь-якій точці світу, так уже повелося, не найвища?

Але коли вона прилетіла в черговий раз, життя вчинило по-своєму. Виявилося, що в мене змінився начальник. Тепер замість моєї ровесниці і хорошої подруги рестораном командувала інша людина.

Низенький, лисий чоловік. Місцевий, старший за мене на кілька років, але доволі ввічливий і навіть галантний. Було відчуття, що місце роботи доведеться міняти.

Як виявилося, новий начальник, хоч і славився скупим характером, став виявляти до мене знаки уваги. Квіти, подарунки, прохання про зустріч. Життя офіціантки буквально проходить на роботі.

Відпочинком слугує хіба що орендована квартирка і перегляд фільмів у рідкісні хвилини вільного часу. Тож, зрештою, я здалася. У спілкуванні чоловік був приємним, наполегливим і дуже закоханим.

Він намагався сподобатися мені і просто зі шкіри геть ліз, щоб домогтися взаємних почуттів. Але до цього часу я вже зовсім не цікавили стосунки, тим паче, серйозні.

Я не відчувала негативу до свого залицяльника, але всерйоз ніяких почуттів до нього не мала. Навіть коли ми стали разом жити, мене не цікавив спільний побут або якість нашого житла.

Всі його подарунки – як матеріальні, так і фінансові, відправлялися додому. До батьків і дітей. Будь-яка історія має свій кінець. Іноді хороший, а іноді не дуже. Минуло кілька років, і біля нашого ресторану виросло нове кафе.

Потім ще одне і ще. Оренда стала занадто високою, ресторан став зазнавати величезних збитків. У якийсь момент він зізнався, що найлегше продати заклад, який мертвим вантажем тягне їх на дно.

А ще його раптом зацікавила моя батьківщина. Які там живуть люди і що це взагалі за країна? Невелика відпустка могла б піти на користь стосункам, та й справам загалом…

Їхати на чужину я більше не збиралася, а жити з цим чоловіком на батьківщині не було можливості. Додому він повертався із сумом і гірким відчуттям несправедливості.

Моїм ідеалом він так і не став. Зате зміг стати чудовим другом. Ну, це я тепер його так називаю. Що поробиш, уже дорослий адже. Треба було думати раніше.