Суботній ранок почався з несподіваного дзвінка Ніни, сестри мого чоловіка.

-Люся, а ви вдома? Відкривайте, ми приїхали!

Ми з чоловіком ще спали, тому я з подивом дивилася на екран телефону, сподіваючись, що це сон. На жаль, мені не пощастило: наступної хвилини Ніна почала дзвонити у двері.

Я штовхнула Олега в бік:

-Вставай, у нас гості.

Заспані, невмиті, розпатлані, ми потрапили в обійми Ніни, потім привіталися з її дочкою Олею, яка скромно притулилася в кутку коридора. І, вибачившись (питається, за що), вирушили приводити себе до ладу.

Між ділом я відзначила бардак у квартирі та судомно згадувала, чи є в мене щось у холодильнику.

Ми з чоловіком з понеділка по п’ятницю працюємо з ранку і до вечора, а тому звикли всі домашні справи робити в суботу: прибираємо квартиру, закуповуємо продукти, готуємо їжу, щоб вистачило на тиждень.

А в неділю просто відпочиваємо, можемо кудись сходити або просто провалятися весь день на дивані. Нам зручно жити саме так.

Але через приїзд Ніни та її доньки всі звичні плани було зруйновано.

-Ну ви й соні! – обурювалася сестра, вмощуючись у кріслі. – Звикли спати тут до обіду. Я ледве додзвонилася до вас.

-Ми завжди відсипаємось у вихідні, – винувато промовив Олег. – А у будні встаємо рано.

-Ну зрозуміло все з вами! Гаразд, чаю хоч наллєте? Все ж таки ми з дороги та втомилися! Пів ночі в дорозі.

Ми живемо в обласному центрі, а Ніна – в іншій області, у районі, там у них селище міського типу, здається, ну та це не важливо. Я пішла на кухню і спробувала накрити стіл із того, що в нас було. Ніна залишилася незадоволена частуванням і тут же мені це висловила, але наступні її слова просто шокували мене:

-Сподіваюся, Олю ви не так годуватимете?

-В сенсі?

-Ну як? Оля вступила до вашого інституту, їй жити десь треба, – пояснила Ніна. – Дівчинка вона молоденька, образити може кожен. Як я її в такому великому місті залишу одну? А ви за нею придивіться. Родичі все ж таки.

Я не просто здивувалася, я була шокована від такого нахабства і подивилася на чоловіка, сподіваючись на його тверде: “Ні!” Але він дивився на сестру з розумінням і був явно не проти її ідеї.

-Ніно, ми не можемо взяти до себе Олю, – сказала я, вирішивши одразу розставити все по своїх місцях.

-Чому? – Ніна скинула намальовані брови. – Олі вчитися треба, а квартири коштують дорого, з чого я платитиму за її житло? У вас у самих діти-студенти повинні розуміти начебто.

Наш з Олегом син два роки тому закінчив столичний університет, донька зараз навчається там же на останньому курсі. Ніна про це знала. А ще вона знала, що у нас трикімнатна квартира і була впевнена в тому, що ми будемо раді розмістити її Олю.

-Ніно, – я як могла стримувала свій гнів.

– Ми працюємо з Олегом з ранку до ночі, щоб допомогти своїм дітям і оплатити квартиру. Це нормально. У мене також є родичі у столиці, але я їм нікого не нав’язувалася.

-Олег? – Ніна повернулася до брата.
-Ну, я не знаю, – знизав він плечима.

Я не витримала і накричала на нього, потім пішла до спальні, щоб хоч трохи заспокоїтися. Олег прийшов слідом:
-Ну хай вона поживе, – почав він.

– Чого ти на них напала?

Справді! Чого б це? Може з того, що мені вже за сорок і хочу нарешті пожити для себе? Я виростила двох дітей, зробила все, щоб вони здобули хорошу освіту і стали самодостатніми людьми. Чому я знову маю проходити це, ще й з чужою дитиною?

З чоловіком ми посварилися і вже кілька днів не розмовляємо. Олегові соромно за мене перед своїми родичами, і він прямо сказав мені про це. Ніна та Оля поїхали додому, і я не хочу знати, як вони вирішуватимуть своє житлове питання, мені це не цікаво.

Я впевнена, що вчинила правильно, але на душі чомусь дуже бридко. А ще мені подзвонила двоюрідна сестра і розповіла, що Ніна всюди розповідає, яка я погана господиня: і вдома бардак, і готувати я не вмію, і в холодильнику у мене, крім черствого сиру, нічого немає.

Просто чудово.

КІНЕЦЬ.