Я вже багато років працювала в Італії, тому вирішила перевезти сюди свого сина та його дружину Люду, сподіваючись, що вони скористаються можливістю заробити та нагромадити на власний будинок.

Люда була працьовита, але зненацька завагітніла, переклавши весь фінансовий тягар на мого сина.

Життя за кордоном мало на увазі великі витрати, тому заробітку сина ледь вистачало на повсякденні потреби без заощаджень.

Щоб допомогти, я іноді приносила продукти у їхню квартиру. В один із таких візитів я з подивом виявила, що брат Люди, Борис, почувається як удома.

Він пояснив, що переїхав у гості, щоб допомагати з орендою та доглядати дитину. Мовляв, таке рішення ухвалила Люда, щоб полегшити їхнє фінансове становище.

Моє розчарування зросло, коли я дізналася, що мій син Ренат знайшов роботу для Бориса, ще більше зміцнивши цю домовленість.

Я намагалася зрозуміти їхню логіку, вважаючи, що молодій сім’ї потрібне усамітнення, а не додаткові люди на і без того тісній житлоплощі.

Ситуація загострилася з народженням доньки, що спричинило напругу в сім’ї. Люда задумалася про те, щоб перевезти до себе ще й свою матір, щоб та допомагала доглядати дитину, а вона могла повернутися на роботу.

Цей план, здавалося, не включав у себе важливість збереження сприятливої обстановки для її чоловіка та дитини.

Такий розвиток подій змусив мене замислитися: чи це було просто тимчасовим дисбалансом чи глибшою зневагою до потреб та бажань мого сина?