Життя в нашому тихому районі завжди було мирним, поки до сусідньої квартири не заселилася молода сім’я.

Спочатку я радів новим сусідам, але незабаром зрозумів, що їхній 2-річний син серйозно порушує наш спокій. Його крики ночами стали нашим постійним лихом.

Одного ранку, після особливо неспокійної ночі, я вирішив поговорити з сусідами. Підійшовши до їхніх дверей, я постукав і зачекав. «Здрастуйте, вибачте за занепокоєння.

Не могли б ви щось зробити з криками вашої дитини по начах? Це дуже заважає нам спати», – почав я якомога ввічливіше.

Сусід, молодик років тридцяти, виглядав втомленим і сонним. «Вибачте, але ми самі не в захваті.

Ми намагаємося зробити все можливе, але наш син іноді просто не контролюється», – відповів він вибачаючимся тоном. Я розумів, що батьки теж страждають, але ситуація була нестерпною.

«Я розумію, що вам теж нелегко, але, можливо, варто звернутися за допомогою до фахівця? Адже це не нормально, що дитина так довго і голосно кричить», – запропонував я. «Ми вже зверталися до лікаря, але поки що без особливих результатів», – сказав сусід,

знизуючи плечима. Після цієї розмови я серйозно задумався про звернення до органів опіки. Мені було важко ухвалити таке рішення, бо я розумів, що це може зашкодити молодій родині.

З іншого боку, моя сім’я і я потребували спокійного сну та спокою. Увечері я обговорив це питання зі своєю дружиною. «Думаєш, варто звертатися в опіку? Це може принести їм ще більше проблем», – зітхнула вона.

«Я не знаю що робити. Це можливо, крайнє рішення, але ми теж маємо право на тишу і спокій», – відповів я, почуваючи себе на роздоріжжі, між співчуттям і бажанням захистити свої інтереси.

Так і залишалася невирішеною дилема – діяти радикально чи спробувати знайти інше рішення, яке б влаштувало всіх?

КІНЕЦЬ.