Ніколи не думала, що розкажу свою історію. Та з часом зрозуміла: мовчати не буду.

Звати мене Оксана і мені 19 років. Дуже багато думаю над відносинами між моїми батьками і як це все впливає на мене. Якою ж у мене буде сім’я, адже бачу модель поведінки батьків і мені важко стає від цього.

Коли я була маленькою, то найбільше уваги і тепла отримувала від дідуся, я для нього була цілим Всесвітом! Він усі свої знання передавав мені: любов до природи, до краси, до музики і мистецтва. Дідо Степан був журналістом.

Писав для мене вірші та пісні, розказував різні історії, а я із задоволенням слухала. Любив жартома казати, що я для нього стала музою.

Та коли мені було сім років – дідуся не стало. Ми усі дуже сумували за ним, бо такий був добрий, розумний і люблячий. Мені так його не вистачає.

Скільки себе пам’ятаю: батьки постійно працювали, були дуже зайняті, а коли приходили з роботи – часто дискутували, голосно вирішували якісь питання, між ними завжди були якісь непорозуміння.

Дідусь умів злагоджено все їм пояснити, а коли його не стало, то батьки часто сперечались, не могли дійти спільної згоди. Я не хотіла, щоб вони сперечались.

Я часто йшла до сусідів, щоб цього всього не чути. Минали роки за роками. Вчилась на відмінно, старалась, щоб догодити татові, бо постійно повторював: “Ірино, вчися, бо будеш свиням хвости крутити, якщо не будеш нічого знати. Вчися, бо тяжко працюю на будові, думаєш, скільки буду ті ваші витрати з мамою закривати”.

Тато рідко мене хвалив, мало було обіймів з його сторони, а я виростала і все чекала любові від нього, чекала обіймів, того батьківського тепла, але не завжди виходило з ним навіть поговорити.

Він мало приділяв мені часу та уваги. Тато чомусь постійно повертався з роботи розлюченим, переступаючи поріг хати, починав голосно “говорити”.

Так, розумію, що у нього була важка робота. Але! Робота роботою, а сім’я має бути сім’єю. Моя мама була дещо м’якшою, деколи заступилась за мене перед батьком.

Я розумію її: вона теж хотіла ласки і тепла від тата (тобто від чоловіка), а він цього не давав. Важко було спостерігати за їхніми відносинами.

Два з половиною роки тому тато поїхав за кордон, вони з мамою спілкуються, бо ще хочуть якось зберегти шлюб, якщо можна це так назвати.

Постійно, коли дзвонить, докоряє мамі: чому я йому не телефоную? А я не знаю про що з ним говорити. Нема у мене навіть бажання. Знаю, що так не маю права поводитись, адже тато дбає, щоб я здобувала освіту, оплачує навчання. Та ті старі образи не дають мені можливості рухатись далі.

У мене є хлопець Іван, який дарує мені тепло і любов, я вперше відчула справжні чоловічі обійми.

Деколи мені так сумно стає, що не мала цього всього від тата. Що мені далі робити, як жити, як маю спілкуватись з татом, коли не знаю навіть про що з ним поговорити?

Джерело