Після раптового відходу мого чоловіка з сім’ї він так і не спромігся провідати нас. Після десяти років шлюбу та трирічного сина він просто пішов, пославшись на втому.

Наше життя було комфортним, моя квартира рясніла квітами, коли ми вітали новонародженого сина. Але він пішов, наспіх зібравши речі і випивши щось міцне для хоробрості, не звертаючи уваги на нашу дитину.

Ми жили в квартирі, яку я успадкувала від батьків, тож була невелика втіха – ми не були бездомними. Мої друзі підозрювали у всьому іншу жінку та радили мені подати на аліменти.

Я звільнилася з роботи, коли нашому синові було півтора роки, на вимогу чоловіка – присвятивши себе сімейному життю. Після його відходу я почала шукати роботу і подала на аліменти.

Успіх був на моїй стороні, і я швидко знайшла відповідну посаду.

Оскільки в дитсадку не було місця для мого сина, мама запропонувала посидіти з дитиною, попросивши тільки гроші на продукти.

Якось я побачила, як мій чоловік вечеряє з молодою жінкою, здавалося, не помічаючи мого існування… Але в міру того, як життя налагоджувалося,

я зрозуміла, що мені набагато краще без нього. Наш будинок був спокійним і чистим, без його безладдя та вимог улюблених страв.

Я відкрила в собі нові сторони – переваги, які були пригнічені під час шлюбу. Я не була тією жінкою, з якою він одружився, і мені це подобалося.

За три місяці я отримала підвищення. Потім я переоформила нашу квартиру в плані ремонту і вирішила подати на розлучення офіційно.

Через вісім місяців мій чоловік нарешті повернувся і висловив бажання помиритися. Але я знала, як мені буде краще: я була щаслива без нього, і мені не потрібна була його присутність.

Я була достатньою для себе та свого сина. Я послала його подалі – вирішивши завершити розлучення якнайшвидше.

КІНЕЦЬ.