Нещодавно ми з дружиною зіткнулися з дилемою, пов’язаною з нашою 21-річною дочкою Настею, яка наполягала на власній квартирі, незважаючи на те, що ми не мали коштів, щоб зробити їй такий подарунок.

У даний час ми живемо у двокімнатній квартирі, що здається достатнім, але вона хоче більшої незалежності, не роблячи при цьому фінансового внеску.

Спочатку ми розглядали можливість розміну нашої квартири, але варіанти виявилися незадовільними, а альтернативою було зниження класу до гуртожитку,

що було неприйнятно. Пропозиція сплатити оренду квартири для Насті була зустрінута відмовою: вона вимагала права власності, не розуміючи цінності того, що вона вже має – порівняно з її однолітками.

Її бажання власності та порівняння нашого матеріального становища з іншими людьми глибоко зачепили нас, особливо з огляду на ті жертви, які ми принесли заради неї та її способу життя.

Розчарований, я запропонував їй взяти на себе відповідальність і заробити на свою квартиру,

навіть запропонувала їй попрацювати за кордоном, щоб швидше досягти своєї мети.

Але Настя у відповідь заявила, що ми, як її батьки, зобов’язані виконати її вимогу.

Тепер наше спілкування мінімальне та натягнуте, і це різко контрастує з дітьми моїх колег, які самостійно працюють над придбанням житла та машин.

Майбутнє наших стосунків залишається невизначеним, що вкотре наголошує на напруженості між батьківською підтримкою та нереалістичними очікуваннями дитини.

КІНЕЦЬ.