До мого виходу у декретну відпустку ми із чоловіком Іваном заробляли непогано. Я очолювала фінансовий відділ у невеликій фірмі, а він був керуючим магазином побутової техніки.

На сніданок я варила нам каву, обідали ми у кафе на роботі, а вечеряли у ресторані. Якщо не було бажання йти кудись, то замовляли роли з доставкою додому.

Коли народився Андрійко, прибутки зменшилися. Я ніколи не була домогосподаркою у прямому розумінні цього слова. І лише у декреті зрозуміла, наскільки це важко.

– Чому вдома такий бардак? – обурювався чоловік.

– Андрій перекинув цукорницю! – відповіла я.

– А чому ти не дивишся за дитиною? Ти цілий день сидиш удома! – гримів Іван.

Звісно, ​​мені було дуже прикро. Втомлювалася я неймовірно, але якщо скаржилася дружину і просила допомоги, він казав, що з домашніми справами легко справлятися, сидячи вдома.

Якось ми з сином поїхали до лікарні. Того дня Іван прийшов з роботи раніше. Зустрів він нас злий.

– Я прийшов голодний, а вдома нема навіть супу! – кричав чоловік.

– Але ми з сином були у лікарні. Дорога зайняла багато часу та черга була велика! – виправдовувалася я.

– Це все відмазки! Помити тарілку можна за п’ять хвилин! Приготувати їжу легко за півгодини, – обурювався Іван.

А невдовзі мій чоловік втратив роботу. Магазин, в якому він обіймав посаду управителя, був визнаний нерентабельним. Засновники компанії ухвалили рішення про закриття точки.

– Вань, а давай я вийду на роботу. Мій шеф уже кілька місяців дзвонить мені з проханням вийти хоча б на півставки.

– А що ж ти не погоджувалася? Працювала б 3-4 години на день, все одно вдома нічого не робиш, – із викликом відповів чоловік.

Я проковтнула образу, взявши себе до рук. Терпляче я пояснила чоловікові, що тепер йому доведеться домашнім господарством, коли сама вийду на роботу. Іван неохоче погодився.

Розуміючи, як важко сидіти з дитиною, я все ж таки частинe домашніх функцій взяла на себе. Мені було нескладно зранку приготувати собі та чоловікові сніданок, а ввечері заскочити до магазину та запекти курку у духовці.

Навіть посуд після вечері я мила сама. Та й перше годування Андрія з пляшечки, зміна підгузника були моєю ранковою турботою.

Ох, дарма я це робила. Чоловік зустрічав мене вечорами з переможною усмішкою.

– Я ж казав, домашнє господарство – це легко, коли не треба ходити на роботу. Я ніби у відпустці! – З глузуванням говорив Ваня.

Я, звісно, ​​це терпіла. Адже тепер я почувала себе набагато краще. Але коли чоловік почав хвалитися перед нашими знайомими, та ще й принижував мене в їхніх очах, ситуація змінилася.

– Ох, Ганна Анатоліївна, ваша дочка нічого не встигала, коли не працювала. А в мене вдома чисто, дитина нагодована. Нічого складного! – говорив цей зухвалець моїй мамі.

Я вирішила помститися і вже наступного ранку приступила до реалізації свого плану. Прокинувшись, я розбудила чоловіка.

– Ваня, Андрій вже прокинувся, йому треба поміняти памперс, – удавано-лагідно прощебетала я.

– Дай поспати! Ти сама можеш розібратися з дитиною бодай з ранку. І каву зварити! – обурився сонний чоловік.

– Ну ні, я на роботу ходжу. А ти вдома сидиш. Це ж легко! Вставай, лежень! – глузливо вигукнула я.

Невдоволений Іван зробив усе, що від нього вимагалося. Але робив він це настільки повільно, що пити каву я вже не мала часу.

Вечері ввечері, звісно, ​​не було. Іван ходив по дому з Андрієм на руках і чекав, коли я прийду з роботи і приготую щось. Ех, каюся, я знала, що так буде. Тож зайшла перекусити дорогою додому.

– Ти сидиш удома, невже складно приготувати вечерю? – здивувалася я і театрально зітхнула. “Голодна”, я плюхнулася на ліжко і з насолодою уткнулася в телефон. Ох, як сердився мій чоловік, але вже сказати нічого не наважувався.

Два тижні я насолоджувалася життям. Звичайно, руки свербіли самій купати сина, підмісти крихти на підлозі або хоча б начистити картоплі. Але я трималася!

Одного разу, коли я повернулася додому, на мене чекав сяючий чоловік. Він із радістю повідомив, що виходить на роботу. Грошей обіцяли небагато, але Іван все одно був щасливий.

– Ну все, кохана, тепер твоя черга приймати вахту! – з усмішкою сказав чоловік.

– Ні що ти. Я так хочу, щоб ти відпочивав удома. Тим більше, що з домашнім господарством ти справляєшся краще, ніж я, – зауважила я.

Чоловік замовк. Було видно, що бути “домогосподаркою” йому більше не хотілося. Нарешті він набрався мужності і видихнув:

– Так, так ти мала рацію. Займатися домашнім господарством – важка праця. А якщо дитина маленька на руках – без допомоги не обійтися.

Я вдячно посміхнулася та обійняла чоловіка. Ми прийняли рішення, що працюватимемо обоє, але наймемо няню. Так ми й вчинили. А домашні справи поділили навпіл!

КІНЕЦЬ.