Я ріс єдиною дитиною в сім’ї, де мої бабуся та дідусь, які обіймали високі пости в обласній адміністрації, забезпечували мене всім необхідним.

Вони дозволяли моїм батькам вести безтурботне життя, влаштовуючи їх на роботу та покриваючи всі витрати, включаючи розкішний відпочинок.

Мене переважно виховувала няня, Надія Пилипівна, бо мама завжди була зайнята собою.

Подорослішавши, я знайшов улюблену роботу, не дуже високооплачувану, але вона приносила мені задоволення, а потім одружився з Надею – чудовою, працьовитою жінкою, з якою познайомився на роботі.

Ми вирішили винаймати квартиру, щоб зберігати незалежність, і нещодавно у нас народився син.

Надія, воліючи дбати про дитину без няні, чудово з усім справляється, зрідка покладаючись на допомогу своїх батьків.

І ось, після відходу моїх бабусі та дідуся на той світ, мої батьки, які зараз перебувають на пенсії, важко пристосовуються до життя без звичної фінансової підтримки.

Незважаючи на гідну пенсію, їм важко стримати свій спосіб життя.

Нещодавно вони звернулися до мене за фінансовою допомогою, чекаючи, що я повністю підтримуватиму їх, як колись вони підтримували мене.

Я намагаюся пояснити їм, що ми живемо скромно, і що нам треба заощаджувати для сім’ї, але вони звинувачують мене в безсердечності та байдужості. Вся ця ситуація ставить мене в глухий кут.

Визнаючи їхню роль, хоч і не таку значну, у моєму вихованні, я водночас усвідомлюю свою відповідальність перед дружиною та дитиною.

Тепер я розриваюся між боргом перед батьками та потребами власної сім’ї, гадки не маючи, як пережити цей складний етап?