Мені так жаль, що не відчуваю я цього щастя поруч зі своїм Остапом. Досі в пам’яті та зустріч випускників. 20 років минуло, а той танець і його погляд – засіли в моїй голові

Наше життя дивне, що не кажіть. Ніколи не знаєш, які дарунки доля тобі готує.

Я завжди мріяла про щасливе життя і вірила про кохання з першого погляду.

Все так і починалось: дитинство, юність, молоді роки. Щасливе було тоді у мене життя!

Ще за шкільною партою, коли разом сиділа з ним, зрозуміла, що закохуюсь. Петро був дуже гарним, уважним і культурним. До мене проявляв неабияку увагу, нам було весело і цікаво проводити час разом.

Він подобався не лише мені, а й багатьом дівчатам з нашого класу. Однокласниці часто заздрили мені, але на це я не звертала уваги! Раділа життю.

Шкільні роки пролетіли швидко, на випускному Петро запропонував зустрічатися, а я тоді зробила необдуманий крок, бо відмовила. Батьки хотіли, щоб я навчалась в Університеті, тому не хотіла їх підводити – вибрала навчання.

А кохання, якщо це моє – нікуди не дінеться.

Час минав, студентські роки теж зробили своє. Я покохала іншого – Остапа. Думала, що на все життя. Та не так сталося, як гадалося.

Ми з ним довго зустрічались, а одного прекрасного дня дізналась, що Остап мене зрадив.

Перший важкий досвід. Кому знайома така історія, то розуміє, що відчувала я. Світ був мені тоді немилий, а це був лише перший курс і моє перше велике розчарування.

Я була розчарована у всьому. Першу сесію мало б “не завалила”. Але якось все обійшлося: взяла себе в руки.

Пам’ятаю, як одного прекрасного осіннього дня гуляла парком, листя було тоді жовтогарячим, немов золотою ковдрою була вкрита земля!

Я милувалась красою природи, сівши на лавочці. Не повірите, хто до мене тоді підійшов…Так! Це був він – мій Петро!

Ми тоді дуже зраділи зустрічі, розмовляли про все на світі, про все, що могли згадували, ніби й не було тої розлуки після школи. Петро теж навчався в Університеті.

Ми ще не раз бачились, ходили на каву, але більше нічого так і не відбулося. Минали роки, весну змінювало літо, а осінь – зима…

Ми теж змінились.

У мене сім’я, діти. Знаю, що і в Петра теж була жінка, мають донечку. Та у нього в сім’ї не все було гаразд – розлучився.

Протягом усього цього часу я цікавилась, як складалася доля у Петра, бо розуміла, що він є важливою людиною у моєму житті.
І ось, коли була зустріч однокласників (20 років після закінчення школи), ми знову побачились – такі дорослі, у кожного своє сімейне життя.

Я думала, що в мене серце вискочить, коли побачила його. Але що поробиш – все пройшло. Ми стали іншими. У кожного своє життя. Важко було нам обом.

Ми не відривали очей одне від одного того вечора, ми й не могли поспілкуватись один на один. Це був вечір спогадів і ностальгії.

Я думала, що так все й закінчиться…, але ні! Був останній танець і Петро мене запросив. Що ми тоді відчували, коли торкнулись одне одного руками, коли відчули подих і неймовірне серцебиття – знаємо лише ми обоє.

Ці почуття гріють моє серце і душу досі.

Мені непросто все це писати, адже у мене є чоловік, який каже, що любить, але не відчуваю від нього цього. Бо дуже часто він вирішує всі питання підвищеним тоном, а хіба любляча людина може так підіймати голос на свою половинку!?

Для чого я це все розповіла? Та для того, щоб інші знали, що робити, коли доля даруватиме щастя.

Через місяць у Петра ювілей! Не знаю чи вітати його, адже він подумає, що хочу щось від нього. Боюсь, як почую голос його, то не зможу сама щось сказати, бо розумію, що досі щось до нього відчуваю.

А як дізнається мій чоловік про такий дзвінок, що тоді подумає?

Джерело