Я зараз мамі пригадую її ж слова, що якщо брат із сім’єю житимуть до неї ближче, то вони ж мамі й допомагатимуть, коли така потреба настане.

Гарний був план, мабуть. Тільки чомусь останній рік мама зі всіма своїми проханнями дзвонить мені та допомоги вимагає від мене та мого чоловіка. Хоча нам вона квартиру не дарувала.

Нас у мами двоє. Мій брат старший за мене на п’ять років, але одружувалися ми з різницею в один рік. До моменту мого заміжжя братова дружина вже чекала дитину.

Своєї квартири не було ні в брата, ні в його дружини. Вони винаймали квартиру, як, втім, і ми з моїм нареченим. Мама на весілля нам подарувала гарний матрац, подушки, ковдри. Я в неї сама попросила такий подарунок, тому що на орендованій квартирі було огидне ліжко, яке ми хотіли змінити.

Подарунок гарний, нічого не хочу сказати. Навіть язик не повертається сказати, що мама дешево відбулася від весілля дочки. Хороші матраци зараз коштують пристойних грошей.

Цікавіше стало вже після весілля. Мама мала ще одну квартиру, вона їй залишилася від бабусі. Мама ніяк не могла вирішити, що з нею робити. Чи то продати й гроші поділити на трьох, чи здавати та впевненіше почуватися на пенсії, чи комусь із дітей подарувати. Третій варіант вголос не озвучувався, але, судячи з того, що мама його й обрала в результаті, думки щодо цього в її голові ходили.

Тож мама прийняла вольове рішення подарувати квартиру сім’ї брата. Але вважала себе винною переді мною, тому мені своє рішення пояснила так:

– Житимуть вони до мене ближче, тому вони мені й допомагатимуть. Навіть якщо і розлучаться, то син поряд залишиться, мужик буде під рукою. А якщо ти із зятем розійдешся, то й допомогти не буде кому, – розсудила мама.

Мені така логіка видалася кривою, косою та нежиттєздатною, але сперечатися з мамою не стала. Її квартира, вона таке рішення ухвалила. Хоча мені, звісно, було прикро. Якщо вирішила квартиру віддати, то треба було на двох дітей ділити, хоч якісь гроші, які можна було б вкласти в іпотеку. А тут все лише братові.

Для себе я прийняла мамине пояснення як посібник до дії. Брату квартиру віддали з умовою, що він мамі допомагатиме, от хай і допомагає.

А нам із чоловіком треба було свої проблеми з житлом вирішувати, які нікуди не поділися. Багато працювати, щоб отримати іпотеку і вже знайти свій кут.

П’ять років мама нас не чіпала. Ні, ми продовжували спілкуватися, бували один в одного у гостях, вітали зі святами, але допомоги від нас ніхто не вимагав.

А потім брат із сім’єю вирішили переїхати до міста, де живуть батьки невістки. Не знаю, що їх спонукало на це, але думаю, що невістці не подобалося, що свекруха постійно смикає її чоловіка.

Квартиру брат продав, зібрав свою родину і поїхав до іншого міста. Мама залишилася без такого надійного помічника, але не розгубилася, одразу згадала, що є ще й дочка із зятем.
Але ми не були готові їздити на інший кінець міста по кожній маминій забаганці. У нас іпотека, маленька дитина, свої якісь турботи. Загалом не до мами.

Раз на місяць можна було виділити вихідний і з’їздити, але ж її такий графік не влаштовує, їй потрібно, щоб ми мало не через день до неї їздили.

Коли мама почала мене соромити, я їй нагадала її ж слова про квартиру та обов’язки брата, який нікуди не подінеться. Мама образилася.

– Хто ж знав, що так вийде? Я була про сина іншої думки, але тепер що поробиш. А ти дочка, все одно мусиш мені допомагати, – міркувала мама.

Я в неї поцікавилась, що вона хоче робити зі своєю квартирою. У сенсі, кому вона залишить її після себе. Відповідь мами ще більше мене переконала, що мама і без допомоги впорається.

– А що робити треба? Після того як мене не стане з братом навпіл поділіть квартиру і все. У мене ж двоє дітей, – не зрозуміла суті питання мама.

Тобто, брат вже отримав квартиру і поїхав, залишивши маму без допомоги, а вона все одно вважає, що ми з ним у рівному становищі. У неї двоє дітей.

Треба було думати, що в тебе двоє дітей, коли одному з них дарувала квартиру, а другій показала дулю.

КІНЕЦЬ.