Я дивилася на товсте тіло, обвисле обличчя і думала, як я могла покохати Олега 12 років тому?

Хоча тоді він був інший. Спортивна статура, гарненька фізіономія, енергійний і перспективний. З квартирою, що дісталася йому від батьків. Кохала його тоді, а тепер я його ненавиджу!

На старших курсах університету Олег влаштувався молодшим співробітником у банк. Кар’єра пішла вгору. Незабаром у нас з’явилася донька Влада, і чоловік наполягав, щоб я присвятила себе дому та сім’ї.

Це стало моєю фатальною помилкою. Олег швидко спіймав кайф від моєї залежності. Він добре одягався, купив у кредит дорогу машину, але не возив мене з дитиною навіть до лікарні. Мені не купувався новий одяг, адже старий ще в нормальному стані!

Косметика, мабуть, мені теж не потрібна.

Якщо Олег приходив із роботи, а мене не було вдома, він страшенно засмучувався і карав мене мовчанням. Згодом я перестала ходити навіть до мами та подруг.

-Олеже, ну чому я не можу сходити хоча б до мами в гості? – Запитувала я.

-Ти – заміжня жінка, і твій обов’язок обслуговувати мене! Я приношу гроші в будинок, тому не мушу сам насипати собі суп, – відповідав чоловік, а я не сперечалася. Мир у будинку мені був дорожчим.

Коли Влада підросла, я відправила її до дитячого садка. Але влаштуватися на нормальну роботу не вдалося. Донька постійно хворіла. Потрібні були хороші ліки, вітаміни, і Олег лютував, коли я говорила про це:

-Ти тягнеш із мене гроші! Готуй нормальну їжу, добре мий підлогу, і не буде у дитини інфекцій чи нестачі вітамінів!

Я влаштувалася на роботу поруч із будинком, але цих грошей вистачало виключно на найнеобхідніше для дочки. А чоловік жив на широку ногу. Навіть ширшу, ніж міг собі дозволити. Він став грати, по вуха загруз у кредитах.

Якщо раніше він просто не давав грошей на наші з дочкою потреби, то тепер ситуація стала ще гіршою.

– А де груші, які я купила для Влади? – Здивовано запитала я.

– Ну, припустимо, я з’їв, чи я повинен у тебе питати дозвіл, щоб взяти їжу зі свого холодильника? – обурено сказав чоловік.

І ось з того моменту я почала його ненавидіти. Але що ж робити? Мені не було куди подітися.

Заробляв чоловік нормально, але всі гроші йшли на кредити та мінімум продуктів. Зрідка Олег купував щось для доньки. Щоб попросити у нього кілька тисяч, мені треба було терпіти гори принижень.

– Ти з мене постійно тягнеш гроші! Я плачу за квартиру та утримую вас! На мені кредити! – волав чоловік.

– Але кредити через твої розваги та забаганки! Ти навіть жодного разу не підвіз нас із Владою на машині до лікарні. Мені довелося з хворою дитиною викликати таксі! – я вже не витримала.

-Таксі? Ти тринькаєш гроші на таксі?! Не отримаєш більше від мене копійки. Я не збираюся витрачати гроші на те, щоб возити твій лінивий зад! – з вереском кричав Олег.

Моя ненависть зростала до чоловіка. Але я була така безпорадна. Ах, якби Влада менше хворіла, і я могла б влаштуватися на кращу роботу. Я зняла б нам з дочкою квартиру, і ми спокійно жили б окремо. Так, скромно та економно, але не гірше, ніж зараз!

Коли дочка пішла до школи, мої прибутки трохи зросли, як і витрати: шкільна форма, репетитори та гуртки. А ще я розуміла, що мені треба навчати дитину в університеті. І по крихтах я почала відкладати гроші на навчання.

А ось допомога від чоловіка не росла. Росли тільки його живіт, фізіономія та зарозумілість. Він почав покрикувати не лише на мене, а й на дочку.

Владі було 10 років, коли батько раптом вирішив зайнятися її вихованням. Дитина з’їла шмат сиру, яким планував закусити її тато.

-Ах ти малолітня погань! Ще одна споживачка, – репетував він.

Я прийшла додому у розпал скандалу. Влада кинулася до мене у сльозах. Тоді я зрозуміла, що далі так продовжуватися не може. І я подала на розлучення.

На оплату першого місяця орендованої квартири я взяла гроші з тих накопичень, які призначалися для навчання. І все-таки я мала змусити негідника виконувати обов’язки щодо нашої дочки та подала на аліменти.

Як тільки чоловік зрозумів, що я пішла від нього, він був у справжньому сказі. Ще б пак – втратив безкоштовну прислугу. Але найсильніший жах охопив його, коли з нього утримали аліменти.

“Поверни гроші, тварюка! Мені не вистачить, щоби сплатити всі кредити!” – кричав Олег у слухавку. Натомість у мене на душі було свято.

Цих грошей вистачало, щоб знімати затишну студію на околиці міста! Ще й лишалося. Я нарешті відчула себе щасливою.

КІНЕЦЬ.