Тетяна відкрила вхідні двері своєї квартири, автоматично зняла пальто і теплі зимові чобітки, які Микола їй подарував. Мимохідь пробігла заплаканими очима повз невеличке дзеркало, яке вже чимало років висить в коридорі і зупинила погляд за зморшках на своєму обличчі.

Хвилину вдивлялася і, хоча від сліз очі були заповиті немов туманом, дужу добре розгледіла чималі зморшки на своєму обличчі.

– Так. Напевно, дійсно, занадто стара. Я вже стара, – прошепотіла до жінки у дзеркалі, адже поговорити було більше ні з ким, а вона так хотіла, щоб хоч хтось її почув і зрозумів.

20 років тому у Тетяни не стало чоловіка. Залишилася жінка одна з двома маленькими дітьми. Чоловіка вона мала дуже доброго, тому зрозумівши, що тепер і весь побут і робота ляже на її плечі.

Вона дуже сумувала, але, разом з тим, добре розуміла, що шкодувати себе марно, адже має двох доньок, більше їм нікому допомогти, тому вона тепер має бути сильною і бути надійною опорою для них. Тепер вона для своїх дітей і за матір, і за батька.

Квартира після чоловіка залишилася двокімнатна, тому Тетяна раділа, що хоч мала своє власне житло, адже орендувати вона б точно не змогла б нічого. Тай, дякуючи долі, батьки поруч з нею жили, тому обіцяли допомагати, все робити для доньки, аби їй і внукам легше жилося.

Так і минали роки, Тетяна дуже багато працювала, але своїм донькам життя забезпечила добре. Вони гарно одягалися, смачно їли, та й освіту їй мати дала, скаржитися було ні на що просто.

Звісно, що молодість самої Тетяни дуже швидко збігла, про своє особисте життя чи жіноче щастя вона й не думала ніколи, тай, ніде правди діти, їй просто ніколи було. Іноді запрошували на зустрічі, на побачення знайомі.

Але які тут побачення, коли вдома чекають двоє дітей, а після роботи ще й до магазину забігти, а вдома готувати і прибирати мало не до ранку. А на вихідні гуртки дівчат, та й відпочити вони хочуть, матері їх зводити потрібно як не в кіно, то в на тістечка в каже, адже вони, як всі з сім’ями, відпочити хочуть.

Тетяна розуміла, що вона одна їх сім’я, тому все своє життя присвячувала лише дітям своїм. А рік тому вона зустріла Михайла. Він вдівець, дружину багато років тому забрала недуга, відтоді й живе сам, ні дітей, нікого у нього немає. А для Тетяни він став промінчиком сонця в її житті.

У доньок свої сім’ї, окремо від матері давно живуть, а вона одна, лише робота її відволікала від самотності. Тому ці зустрічі з Михайлом для неї були найщасливішим моментом в житті. Квіти, цукерки, увага, такі рідні руки, здавалося, що знайомі з ним все життя і такі ж гіркі долі, які пророкують лише самотність.

А ось, як грім серед ясного неба – Тетяна дізналася, що чекає дитину. Їй 47. І радість, і щастя, і тривога, і хвилювання – все змішалося воєдино. Що тепер буде? Що скажуть люди? А доньки як дивитимуться на мене?

Михайло дуже зрадів:

– Ластівко моя! Я й мріяти вже не міг про це, що доля мені подарує таке благословення, на сьогоднішній день. Ви будете у мене найщасливішими в світі, я все для цього зроблю.

Михайло відразу запропонував одружитися. Сказав, що відтепер вони мають жити разом і Тетяна більше не має боятися своїх доньок, адже вони живуть своїм життям, дуже далеким до матері.

Коли Тетяна все ж наважилася поговорити з доньками, то вони її дуже ошелешили:

– Мамо! Чим ти думала? Яка дитина? Тобі ж 47! Ту дитину на ноги потрібно поставити, виховати, ти вже будеш стара, а дитина ця буде на наших плечах. Навіть не думай, сама знаєш, яке рішення маєш прийняти.

– Але ж вас виховала якась, – тихо мовила мати, одягаючись. – Та напевно, дійсно, виховала погано, раз почула від вас таке.

Повернувшись додому, Тетяна довго заспокоїтися не могла. Яке їй рішення прийняти? Що сказати Михайлові? Їй вже дійсно 47. Чи варто в такому віці думати про весілля й дитину, коли ситуація в країні зараз й так дуже складна?

Джерело