Моя невістка вирішила у свої сорок з лишком років стати утриманкою і сісти на шию моєму єдиному синові. Нічого не вміє. Нічого не знає. Старша за Стасика на вісім років! І безплідна!

Але скільки я не говорю синові, що він розплачується за свою дурість відсутністю дітей та роками життя, але на нього нічого не діє!

– Мам, я кохаю Світлану. Не має жодного значення, що вона не може мати дітей. Значить так потрібно. Я її кохаю. А чоловік та жінка – це вже родина, – відповідає син.

– Та що ти таке кажеш, Стасику! Вона тебе приворожила, чи що? Це я – твоя сім’я. І твої діти будуть твоєю родиною. А дружин може бути дуже багато, – намагаюсь я його навчити.

– Мам, якщо ти погано говоритимеш про мою дружину, то мені доведеться переїхати в інше місто. І ми тільки телефоном будемо спілкуватися. Звісно, ти моя мати. І я тебе не кину. Якщо ти захворієш, то найму тобі доглядальницю. Надсилатиму гроші та дзвонитиму… – по обличчю сина я бачу, що ця нахабниця вже серйозно налаштувала сина проти мене. Навіть розробила план щодо усунення матері з його життя.

Мені ще багато хочеться сказати синові про те, що його Світлана тільки тягне на дно.

Коли вона прийшла зі мною знайомитись, у неї була своя фірма. “Хоч при грошах!” – Подумала я, хоча вона одразу мені не сподобалася. І ще я не знала, що вона безплідна.

Але потім вона збанкрутувала. З’ясувалося, що дітей ця Світлана мати не може. Та ще й відмовляється працювати. Ось так подаруночок прилетів мені на старість років! А ще до всього цього хоче відібрати в мене єдиного сина. Це ж треба було з усіх нормальних жінок обрати таку нахабну пройдисвітку!

Але я міняю тактику і вдаю, що хвилююся за невістку.

– Стасику, людей, що не працюють ніхто по-справжньому не поважає. Жінка має працювати та мати свої гроші! Інакше вона не реалізується як людина.

Дивлюсь на сина. Той обурений. Мабуть, не спрацювало.

– Мам, у тебе совість є? Ти сама жодного дня не працювала. Батько досі тебе утримує, хоч ти його давно вигнала, – ось що каже мені мій син.

– Та як ти смієш. По-перше, я його вигнала за зраду! Тож він повинен мене утримувати. По-друге, якби я працювала, то не змогла б тебе повноцінно виховувати. По-третє, я працювала два роки піонервожатою, коли була зовсім молода, – від обурення мені навіть важко дихати.

– Мамо, не хочу нагадувати про неприємне, але ти перша зрадила батька. Я був дорослим і все пам’ятаю. Виховувала мене переважно бабуся з боку батька. А що стосується дворічного стажу, то Світлана працювала на п’ятнадцять років більше, хоча тебе набагато молодша, – відповів син.

– Геть звідси! – крикнула я. Зараз Стас схожий на свого мерзенного батька. Той також завжди звинувачував у всьому мене. Постійно був невдоволений.

Наступного дня я вирішую помиритись із сином. Але вдома нікого немає. Тоді я їду до сина на дачу. Точніше, це не дача, а цілий котедж, єдине, що залишилося від бізнесу його дорогоцінної Свєти.

Там ця дурна вискочка живе з чотирма котами та двома англійськими бульдогами. Так що позаочі я називаю її “звіриною матусею”. Вона навіть із ними розмовляє як із людьми. Ну, чи не тупа?

– А ви до кого? – Запитує мене якийсь чоловік у формі.

– Я до сина та до його дружини, – відповідаю.

– Якщо ви знаєте господарку, то я її наберу. Нехай підтвердить, що ви знайомі. Мені проблем не треба, – каже охоронець.

Передає мені слухавку:

– Свєта, це я. Ось гостинців вам принесла. Хочу зі Стасом помиритися, – намагаюся говорити лагідним голосом. “Щоб ти провалилася, господиня знайшлася!” – Думаю про себе.

– Ніно Андріївно, а Стаса зараз вдома немає. Він по моїх справах поїхав, – відповідає моя невістка.

– По яких справах? Ти ж збанкрутувала! – моєму обуренню немає межі.

– Ну так, збанкрутувала, але все-таки деякі “залишки солодкі” є. Ось я і попросила чоловіка побути моїм керуючим. Який сенс горбатитися за копійки на його роботі, якщо мені все одно платити надійній людині довелося б удесятеро більше, ніж він отримував у себе на роботі.

– Удесятеро? Але на роботі він отримував аж тридцять тисяч. Ти йому що півмільйона майже платиш? Чи не з глузду з’їхала ти, дорога невістка, зі своїм звіринцем? – Мені хочеться сміятися з цієї вискочки в голос.

– Ніно Андріївно, це вже не телефонна розмова. Якщо хочете, заходьте. Напою вас чаєм, – спокійно каже вона.

Але я тікаю як ошпарена. Тепер я точно розумію значення виразу “жаба душить!”. У горлі ніби застрягла ця зелена. Тепер я розумію, що син не жартував, коли залишивши мені гроші цього місяця, сказав, що це лише одна п’ята його заробітної зарплати.

Даремно я з нього сміялася. І як тепер примиритись – не знаю. Занадто багато я встигла наговорити. А Стасик вже дружині явно все розповів. Бо дуже холодно вона зі мною говорила.

КІНЕЦЬ.