З усіх моїх подруг заміж я виходила останньою, тому чудово знала, що там на мене чекає не тільки любов і турбота чоловіка, але і його матуся. У якої материнські ревнощі та почуття власності.

Як же, її кровиночку, її хлопчика, якого вона любила і пестила всі ці роки, прибрала до рук якась незрозуміла дівка. Яка, зрозуміло, не варта навіть нігтя наслідного принца.

Від розповідей подруг у мене іноді просто волосся дибки вставало. Пам’ятаю, як плакала на моїй кухні Тетяна. Свекруха їй просто життя не давала. Критикувала за все від зовнішнього вигляду до готування.

А син, тобто Тетянин чоловік, як на зло, ставав глухим і сліпим, коли мова заходила про його маму.

– Ну, це ж мама, як ти не можеш зрозуміти, — заявляв він дружині у відповідь на її скарги.

Та яка це мама, це навіть не людина, це дракон у спідниці. Вогнедишний, з кігтями та всіма іншими атрибутами.

Загалом, коли дівчата проводжали мене в заміжнє життя, я була готова до всього, до огидних витівок майбутньої свекрухи. На банкеті я ні на мить не розслаблялася. Все чекала, коли “стара відьма” пуститься в атаку. Почне, наприклад, плакати за столом і говорити, що я жадібна і загребуща відібрала у неї дитинку. Або пристане до мене з проханнями її поважати та любити, як це було на весіллі у Маринки.

Свекруха нічого такого не видала, але пару сльозинок, звичайно, все ж таки пустила. Так-так, все з тією ж піснею.

Ах, синочку, на кого ж ти мене покидаєш. Мене вона жодного разу за все свято не те що не обійняла, а навіть лагідно не подивилась у мій бік. І почалася у нас зі свекрухою холодна війна. То вона мені на свято подарує старенькі панталони п’ятдесятого розміру, то я їй набір прострочених помад на Новий рік.

То вона не запросить мене на якесь свято, то я зберу всю сім’ю і випадково забуду про «улюблену» Ніну Петрівну. Загалом, стали з нею жити душа в душу.

Головне, що ніхто нашу підпільну боротьбу не помічає. Для мого та чоловіка свекрухи все просто чудово. Ми посміхаємося одна одній при зустрічі, говоримо приємні слова. Але і я, і Ніна Петрівна знаємо, що з нас двох головною може бути лише одна. А потім свекруха прийшла на мій ювілей і несподівано мені догодила.

Стукнуло мені сорок років. Той вік, коли ніби й спиш багато і добре, а встаєш зранку і себе в дзеркалі не впізнаєш. Що це за жах з мішками під очима та скуйовдженим волоссям.
Знаю, що сороковий ювілей не заведено відзначати. Але я все ж таки вирішила зібрати близьких і друзів. У наш час вірити прикметам просто безглуздо.

Ранні інфаркти та інсульти трапляються не від того, що ви не те свято і не там відзначили, а від того, що ви смажену картоплю на ніч тазами їли та заливали всю цю справу алкоголем, наприклад.

Загалом, сидимо ми за столом, свекруха тут з нами. Бачу, сказати їй щось хочеться. Звелася вся, заметушилася. Напевно чергову пакість приготувала, подумала я. До цього в неї день народження був. Не ювілей, щоправда, але я все одно подарувала їй сервіз, який у моєї бабусі на антресолях років тридцять лежав.

Свекруха зобразила бурхливу радість, а, відвернувшись, буркнула, що в неї й в самої така погань завалялася десь у коморі. Ну, а що вона хотіла, щоб я їй сумку від кутюр піднесла на знак кохання та подяки? Не дочекається.

Ось загалом сидить свекруха і вся аж стрибає від нетерпіння. Дочекалася паузи, взяла слово. І каже:

– Люба моя Катруся, ось тобі й сорок років. Вік серйозний. Тепер ти вже не молода квітуча жінка, а зріла дама, якій час і про здоров’я подумати. Все-таки попереду ще багато років щасливого життя. Ще трохи, і пенсія. Придбаєте дачку, будете з онуками няньчитися.

Ні, яка відьма. Та мені до пенсії та онуків ще років двадцять. Матвій у другий клас тільки пішов, а вона мене вже на звалище готова викинути. Ну, отримає вона в мене згодом, думаю я.

А свекруха продовжує:

– І щоб ти себе почувала краще, щоб навчилася стежити за старіючим організмом, даруємо ми тобі путівку в пансіонат, з лікуванням. Там дуже добре, у нас усі друзі вже побували. Ліс, повітря та тиша. Будеш робити процедури та думати про вічне.

Чули? Це вона мене до свого пенсіонерського пансіонату відправити вирішила. Знаю я його, там середній вік шістдесят років.

Ідеальна компанія для мене, ага.

Тільки хотіла я встати та накинутися на свекруху з промовою у відповідь, як раптом відчуваю, спину мені защеміло. Та так сильно, що поворухнутися не можу. Виду я, звичайно, не подала, язик прикусила і сіла назад.

Ледве видавила з себе подяку свекрусі. Вона так здивувалася тому, що я не закотила скандал, що до кінця вечора здивовано дивилася на мене.

А я ось що подумала. Може, не така вже й не права моя свекруха, і мені насправді час про здоров’я думати? Мабуть, скористаюся її подарунком і з’їжджу в пансіонат відпочити та підлікуватися. Адже здоров’я не купиш. Права свекруха, ох, права.

КІНЕЦЬ.