Марія все життя женихами перебирала, і залишалася вічною нареченою. Красива, видна, все при ній, але одна!

Жила у нас в селі Марія Василівна. Її брати і сестри швидко розлетілися з рідного гнізда, А Марія все перебирала женихів.

Я пам’ятаю Марію вже п’ятдесятирічною. Її батьки на той час уже помepли, вона залишилася одна. Красива, струнка, доглянута, охайна, так і манерами зовсім не схожа на сільську жінку. Завжди любила вбиратися, фарбувала брови, завивала кучері.

– Невже їй, такій, женихів не знаходилося? – запитували ми, молоді, у людей похилого віку

– Так у неї женихів було – море! За нею хлопці табунами ходили. Тільки їй все не так! Петро, сусід, до неї сватався. Гарний хлопець, і характер хороший, але на вiйні отримав поpанення в ногу, кульгати став. Вона його не захотіла: мовляв, мені чи, такій красуні, та кульгавий чоловік!

Він тоді до іншої сусідки став ходити, до Ксенії. А Ксенія нітрохи не гірше Марії була, теж красива, струнка, роботяща. Вийшла за нього заміж, дітей наpодили і жили в прямому сенсі розкошуючи: він на гармошці грав, а вона співала.

А ще до Марії сватався Стас. Справжній богатир: високий, сильний. Але вона в його сторону навіть і не дивилася: у батьків Стаса повна хата дітей, бiдність страшна, взимку одні валянки на всю сім’ю, а з весни до осені взагалі босоніж ходили, ріпою та щавлем харчувалися.

Стас недовго сумував, знайшов собі іншу дівчину – Надія за нього вийшла. Хлопець пішов працювати в лісгосп, там до лісника дослужився, великий будинок собі збудував, і сам з бідності вибрався, і своїх братів на ноги поставив. Дітей своїх вивчив на лікарів, вони всі в столиці живуть.

Кажуть, що Микола її пороги оббивав. А вона тільки сміялася: мовляв, куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею. Тобі, каже, до мене рости і рости. Він зростом не вийшов.

Але виявилося, що малий золотник, та дорогий. Микола в армію пішов і там залишився надтерміново служити. Приїхав у відпустку в село, Марічку Петрову в дружини взяв. Відвіз її з села в район, там Маруся вивчилася і на хорошу роботу влаштувалася.

Сватався до Марії і Іван. Тихий, соромливий був, а вона його дуpником вважала: мовляв, розуму немає, сидить і мовчить весь вечір. Іван, отримавши від воріт поворот, виїхав в місто до брата, вивчився на інженера, пішов на завод працювати. Одружився там, все як годиться, сім’я, діти.

Женихи роз’їжджалися по містах, сім’ї створювали, дітей наpоджували, а Марія так і залишалася вічною нареченою. Красива, святкова, все при ній, але одна!

Їй вже близько тридцяти років було, коли вона вперше закохалася. Та так сильно! Приїхав у відпустку Тарас. Моряк далекого плавання. Як визначився на флот, так років десять в селі не з’являвся.

Їхав хлопчиськом, а приїхав молодим чоловіком. Гарний, русявий, синьоокий, хода перевальцем. Вони з Марією однолітки були, росли разом. Як побачила його Марія, так серце у неї і тьохнуло.

Жінка не сумнівалася, що Тарас, як і інші хлопці, закохається в неї і обов’язково прийде свататися. Ось йому-то вона не відмовить! Але Тарас ходив по селу, зустрічався з друзями і родичами, а на Марію дивився як на сусідку, не більше. Він з Настею став гуляти, дівчиною милою, але не красунею – невисокою, худенькою.

– І чим вона його взяла? – журилася Марія.

– Адже і глянути-то нема на що!

Тарас відвіз Настю в Одесу. Там вони одружилися, трьох дітей наpодили, а потім старих-батьків туди забрали.

Марія переживала, але вигляду не подавала. Більше ніхто до неї і не сватався. Так і жила одна. А як постаріла, в розмовах «про життя» з сусідками і приятельками сама над собою сміялася: мовляв, хто мене хотів – того я не побажала, а кого я хотіла – той мене не побажав.

КІНЕЦЬ.