У Лесі тут, в Італії, було єдине бажання – приїхати додому на Великдень. Про це вона мріяла довгих 5 років, як вона з кошиком біля церкви з родиною святкує.

Та поки-що вона тут, в Римі.

Лесі поїхала в Італію 5 років назад. Потрапила відразу на роботу в Римі, жінки кажуть – пощастило, що так швидко знайшла роботу без знання мови і документів.

В свої 57 важко було зважитися на такий крок. Але життя змусило.

Всі сусідки вже давно працювали в Італії.

В селі на Прикарпатті, де жила Леся, по подвір’ї і будинку можна було легко визначити, хто працює за кордоном: красиві доглянуті доми з високими огорожами, машини для дітей. Дівчата, як кажуть в селі, “доробилися”.

Леся теж хотіла щось змінити, допомогти дітям (а їх у неї аж троє). Її напіврозвалена батьківська хата, м’яко кажучи, дуже відрізнялася на всю вулицю.

Подруга черговий раз приїхала в Україну у відпустку і остаточно переконала Лесю – треба їхати.

І ось уже 5 років Леся в Італії: хату відбудувала, дітям трохи допомогла, здавалося б, місія виконана.

Та тут сумна звістка з України: її чоловік Василь пішов жити до місцевої вдoви Катерини, не витримав pозлуки.

Спочатку був бiль і сльoзи, адже позаду 37 років сімейного життя, а потім – жінки, тут в Римі, переконали, що нічого стpашного тут немає, і таких історій тисячі.

Ніби змирилася. Та щороку, коли приходить час свят, Леся душею лине в Україну, згадує, як вона готувалася з своїм Василем до Великодня, як тішилися з діточками, як гордо стояли під церквою усією дружньою родиною і освячували Паску.

Цього року вона знов буде святкувати це світле свято одна. Добре, що хоч тут, в Римі, є наші українські церкви, та й дівчат-українок тут багато.

Але щоночі все частіше Лесі сниться один і той же сон – вони щасливі всією родиною стоять з Великодним кошиком біля церкви.

КІНЕЦЬ.