Віра з’явилася в сім’ї Мельників несподівано. Марія Іванівна та Леонід Володимирович щойно повернулися із відпустки, де вони провели два чудові тижні.

Їхній старший син – вісімнадцятирічний Андрій – вперше вирушив відпочивати без батьків, зі своїми університетськими друзями, молодший – чотирнадцятирічний Михайло – був із бабусею та дідусем на дачі.

Подружжя давно не проводило відпустку вдвох, і були раді, як сказав Леонід Володимирович, згадати свій медовий місяць.

Повернувшись додому, Марія Іванівна не відразу звернула увагу на невеликі зміни в організмі, потім вирішила, що це викликано зміною клімату. А коли схаменулась, робити щось було вже пізно.

– Леонід, сором-то який! Як хлопчикам скажемо? – мало не плакала Марія Іванівна.

– Так і скажемо, теж мені проблема, – говорив Леонід, але він теж переживав, як сини сприймуть цю новину.

– Мамо, тату, а ви взагалі, не старі вже для цього? У сенсі – для пелюшок та памперсів? – запитав Михайло.

– Та нормально! – сказав Андрій. – І взагалі, Михайле, пізні пологи зараз у тренді. Подивися – усі західні зірки народжують після сорока.

– Ну, мамі лише тридцять вісім, а мені сорок один, – нагадав синам батько.

І додав:

– У зв’язку з обставинами, що змінилися, проводимо перерозподіл домашньої роботи. За закупівлю продуктів відповідаю я, мама, як і раніше, готуватиме. А ось все, що стосується прибирання, лягає на вас, панове. Якість перевірятиму сам особисто.

Коли стало відомо, що народиться дівчинка, їй наперед почали обирати ім’я. Усі модні імена  були відкинуті. Одностайно вирішили, що дівчинку назвуть Вірою.

Віра росла спокійною, безпроблемною дитиною. Вона навіть нездужала рідко.

Вихователі в дитсадку не могли натішитися на слухняну дівчинку, привчену до порядку – Віра вже до двох років сама прибирала свої іграшки.

Коли дівчинка пішла до школи, батькам не довелося сидіти з нею за уроками – вчилася Віра добре, хоч відмінницею не була.

А до другого класу у неї виявились здібності до малювання, і Марія Іванівна відвела дочку до художньої школи.

– Що у нас Віра весь час сидить вдома? – спитав якось батько. – Пішла б з подружками погуляла – тринадцять років дівчинці, а ти її біля спідниці тримаєш.

– Що ти, Леоніде! Які подружки! Подивися, які зараз дівчата. Чому хорошому Віра там навчиться? – Відповіла йому дружина. – Та вона й не проситься. Приходить із школи, уроки зробить – і до мольберта.

На той час обидва сини одружилися. У сім’ї Андрія навіть народилася донька, яку назвали на честь бабусі Марією.

Марія Іванівна та Леонід Володимирович ще працювали, тож змогли допомогти синам придбати квартири.

– Ну, що – тепер лишилося тільки Віру квартирою забезпечити, – сказав якось Леонід дружині.

– А навіщо Вірі квартира? – спитала Марія Іванівна. – Нехай із нами живе. Це зараз ми ще міцні та здорові, а років за п’ятнадцять невідомо, що буде. Ось донька за нами й нагляне.

– Через п’ятнадцять років Віра вже заміж вийде, у неї своя сім’я буде, та й ми на той час ще не будемо старими, що потребують догляду, тобі тільки шістдесят шість виповниться. Твоя мати на той час ще працювала.

– А я думаю, що Вірі взагалі нема чого заміж виходити. Озирнися навкруги: майже у всіх наших знайомих сини та дочки у розлученні. У Бондаренків Миколи та Ольги – яка гарна дівчинка була. Вийшла заміж. І попався їй не зрозумій який чоловік – копійки заробляє, вдома нічого не робить, та ще й гульбанити почав. Розлучилася з ним Ганна, повернулася до батьків із дитиною. А у Матвієнків – обидва сини розлучилися, аліменти на дітей платять.

– Ну, Марія, це не нам із тобою вирішувати. Приведе Віра хлопця і скаже: «Мамо, тату, це Вітя. Ми вирішили одружитися». І що ти зробиш? – Запитав чоловік.

– Насамперед я намагатимусь зробити все, щоб такий «Вітя» поряд з нею не з’явився, – відповіла Марія Іванівна. – Ось закінчить школу, вступить до інституту. Я думаю, їй треба вивчитися на вчителя. Робота спокійна, тиха. Влаштується в школу десь поруч. Півдня попрацює – і додому.

Але слухняна Віра несподівано пішла проти планів матері, заявивши у дев’ятому класі, що вона збирається стати дизайнером. А кар’єра вчителя її зовсім не приваблює.

Марія Іванівна була не просто здивована, коли зустріла опір дочки, їй здалося, що звалився світ. Дочка, від якої вона звикла чути тільки “так, матусю”, – наважилася їй заперечити!

– Віра, ти зовсім не знаєш життя. Тобі лише п’ятнадцять, ти ще не можеш приймати самостійні рішення! – вигукнула Марія Іванівна.

– Мамо, кожна людина має право вибрати собі професію. Я не хочу бути вчителем. Мені це не цікаво.

– А що тобі цікаво? Малюнки малювати?

– Картини малює митець. А дизайнер може працювати в різних галузях: дизайнер одягу розробляє ескізи суконь, костюмів, зовнішній вигляд ось цієї кавоварки теж вигадав дизайнер. Те, як виглядатиме рекламний буклет, візитівка чи банер, також залежить від дизайнера. Я поки що вибираю, чим зайнятися – ландшафтним дизайном чи інтер’єрним, – сказала Віра.

– Леоніде, – поскаржилася чоловікові Марія Іванівна, коли вони залишилися ввечері одні, – ми виховували Віру в надії на те, що вона завжди житиме з нами. Я її навчила вести дім, готувати. Я сподівалася, що вона стане нашою опорою у старості. А вона, виявляється, зовсім не хоче цього! Взяла собі на думку, що піде вчитися на дизайнера. Адже як було б добре, якби вона працювала в школі і займалася будинком.

– Марія, Віра – хороша дівчинка. Вона нас не покине. Але позбавляти її власного життя заради того, щоб вона доглядала тебе, коли ти постарішаєш, не діло. Вона обрала собі цікаву професію – ми маємо радіти, що у нас така цілеспрямована дочка! Ти знаєш, що вона вже пройшла два онлайн курси та освоїла кілька програм? А їй лише п’ятнадцять! Віра – наша дочка, але вона не наша власність. У неї має бути своє життя.

Закінчивши школу, Віра повідомила батьків, що вчитися поїде у Львів.

– Чому ти хочеш поїхати? Хіба у Києві мало ВНЗ, де можна здобути професію дизайнера? – Здивувалася мати.

– Мамо, та багато. Але в тому університеті у Києві, де я хотіла б навчатися, на цю спеціальність бюджетних місць немає, тільки платні. Майже тридцять тисяч на рік. А у Львові я зі своїми балами проходжу на бюджет. І гуртожиток там є.

Віра поїхала, але на всі свята та канікули приїжджала додому. Розповідала батькам про свої успіхи, про те, що один із її проектів посів перше місце на університетському конкурсі, що вона вже трохи підробляє в одній із рекламних агенцій.

Марія Іванівна, звісно, раділа за дочку, але рахувала, скільки ще Вірі навчатиметься. Вона дуже чекала на той час, коли дочка повернеться додому.

Якось, коли Віра вже навчалася на четвертому курсі, вона зателефонувала батькові.

Леонід Володимирович вислухав усе, що сказала йому дочка, і замислився.

У цей час до кімнати зайшла Марія Іванівна:

– Леонід, хто дзвонив? Віра? Що сказала?

– Марія, сядь, – попросив дружину Леонід.

Марія Іванівна сіла у крісло:

– Ну що?

– Вітя, – відповів чоловік.

– Не розумію. Який Вітя?

– Наречений. Ти сміятимешся, але його справді звати Вітя. Віра заміж зібралася. Цими вихідними вони приїдуть знайомитися, – сказав Леонід Володимирович.

Весілля грали у Львові. Повернувшись додому, Марія Іванівна зовсім зажурилася:

– Тепер Віра точно до нас не повернеться – у неї там і чоловік, і навчання, і робота. А я так на неї розраховувала!

Чоловік спробував відвернути Марію Іванівну від сумних думок:

– Ти все про те саме? Тобі ще років двадцять догляд не знадобиться, а поки що я за тобою доглядаю. Давай краще обговоримо, де твій ювілей відзначатимемо. Адже лише місяць залишився, а ресторан треба заздалегідь замовляти.

– І справді, місяць! Треба ж! Ти знаєш, я пам’ятаю, як із батьками святкувала свої вісімнадцять років. А за місяць вже шістдесят. Як швидко життя йде! – зітхнула Марія Іванівна.

КІНЕЦЬ.