Я вийшла заміж рано і не з великого кохання. Моя мама все життя прожила в злиднях і ненавиділа свого чоловіка за це. Хоча бідною нашу родину можна назвати із натяжкою. Звичайні люди, середній клас. Але моя мати мріяла про розкіш і вирішила: якщо вона не отримала бажаного, то я так точно отримаю.

Тому вона мене з дитинства тримала на дієтах, водила по салонах краси – привчала доглядати себе. Я відшивала шанувальників натовпом, мені ніхто не був цікавий. Не звинувачую маму, але виросла я холодною та беземоційною. Впевненою, що жоден чоловік у світі мене не вартий. Адже мені це втовкмачували в голову змалку.

Отже, поки всі навколо спілкувалися один з одним і переживали принади першого поцілунку, я була в гордій самоті. Мати називала моїх однолітків сопляками, і я в глибині душі була з нею згодна.

Тому я просто вийшла заміж за гроші. Ні про яке кохання не йшлося. У 22 роки я щиро вважала, що не здатна на це почуття. І чи є різниця, за кого виходити заміж, якщо моє холодне серце?

Чоловік мій – заможна людина, йому глибоко за 40. Він до мене ставиться з повагою та трепетом. До весілля я йому, звичайно, наплела про кохання та інше. Хоча він і без цих слів на все був готовий заради мене.

І ось закінчується перший рік нашого сімейного життя. Я готова лізти на стіни.

Мені нічого не потрібно робити. Чоловік мене обожнює та балує. Вдома прибирається клінінгова служба, їжу замовляємо, іноді він готує сам. Ні про яке прання та інше не йдеться. Я проводжу дні у салонах краси, на манікюрах-педикюрах. Ходжу магазинами, ні в чому собі не відмовляю. Машину подарував.

Ми літали на відпочинок тричі за цей рік. Ласкаве море та спекотне сонце, нескінченні подарунки та покупки. Але я не кохаю його й останнім часом відчуваю це особливо гостро.

Виявилося, гроші – не головне у житті. Чоловік мені гидкий, я нічого до нього не відчуваю. Спимо ми окремо, не обіймаємось, не цілуємось.

Не можу я так, без кохання. І виходить, що живемо чудово, все є. Ніжність та турбота з його боку. А я не просто холодна – я нещасна.

У житті ще не хотілося так сильно стосунків. Як же не вистачає коханої людини! Уткнутися в плече, валятись разом під пледом, та навіть просто поговорити. Скільки років я втратила безповоротно. Навіщо слухалася мати?

Я їй зателефонувала, все висловила. Пояснила, що не можу більше. Що ненавиджу чоловіка, і соромно перед ним. Що шкодую про все. Мама мене вислухала і порадила заспокоїтись.

– Якщо не передумаєш – ну, що вдієш, розлучитеся. Підеш назад у злидні. Будеш чоловіку-алкоголіку прати та борщі варити. І ніяких більше коштовностей, машин, морів. Це твій єдиний шанс на гарне життя, дочко.

І ось вже тиждень я стою на роздоріжжі. Шансів зустріти в цьому місті іншого такого ж, але симпатичного мені – нуль. Виїхати кудись я не можу – немає коштів. Якщо я піду від чоловіка, то він мені цього не пробачить. Не хочеться його ображати, він не заслужив. Я взагалі його з моменту знайомства обманюю.

Мама на мене тисне. Я її розумію: зараз мені просто так дарують прикраси, на які їй довелося б не один рік працювати. Звичайно, мамі я постійно пересилаю гроші, та й чоловік не скупиться на подарунки для неї. Але невже мені доведеться жити в нелюбові в ім’я любові до мами та багатого життя?

Чоловік ніби відчуває, що я збираюся його покинути. Став поводитися, як песик – ходить, заглядає в очі. Викликає тепер замість жалю огиду.

Якщо я піду, доведеться не просто виходити на роботу, а жити у злиднях – у нашому місті немає нормальних місць із гарною зарплатою. І я, до того ж відвикла працювати. Але й жити з нелюбом більше не можу.

КІНЕЦЬ.