– Мамо, чекай! Ми через день приїдемо! – кричала радісним голосом у трубку донька Леся.

Ганя не тямила себе від щастя! Це ж п’ять літ, як Леся поїхала з Василем до Іспанії, щоб заробити грошей на весілля і хату. Відтоді дитину не бачила – лиш по комп’ютеру. Нарешті вертаються додому!

– Миколо! Радість яка! Наша Леся їде! Весілля будемо гуляти!

Наступного дня на подвір’ї Мусів кололи кабана. Треба ж зустрічати дорогих гостей, а там, дивись, і на заручини згодиться м’ясце. Ганя хазяйнувала на кухні, а думками линула до дочки.

…Леся мала хлопця, але щось у них не заладилося. А от з Василем із сусіднього села познайомилася зовсім випадково. У місті ввечері бігла на автобус додому.

Засвітилося зелене світло для пішоходів, і просто на світлофорі її мало не збила машина. Василь, який йшов позаду, встиг схопити дівчину за рукав і моментально притулив до себе. Якби не він, хто зна, що могло би статися з Лесюнею. Повік Ганя буде дякувати майбутньому зятеві, що тоді врятував дочку…

При згадці про цей випадок у жінки щоразу калаталося серце від хвилювання. Але тепер усе добре. Он заробили грошей. На весілля батьки з них і євро не візьмуть – хай собі діти хату зводять.

Минула ще одна безсонна ніч. Відколи Ганя почула, що донька вертається, втратила і спокій, і сон. Ніби радість, а якась незрозуміла тривога гризла ці дні. Про це нікому не зізнавалася, навіть коханому чоловікові. Бо скаже, що геть здуріла від радості.

І ось настав той довгожданий день. На столі вже парували голубці, свіжими огірками пахли салати, стояв неймовірний смак свіжини. Молоді з Василевими батьками приїдуть на оглядини, мають взяти ще своїх кумів, бабу з дідом. Словом, цілий бусик гостей чекали.

Та минула обідня пора, вже й корови подоїли, вигнали на пасовисько, а нікого не було. Ганя не знаходила собі місця, вибігала на дорогу, вдивлялася через поле на шосе. А було тривожно.

Нарешті біля воріт пригальмувала Василева «Ауді». Ганя вискочила на подвір’я, кинулася обіймати доньку, виціловувати.

– А де всі? – прошепотіла Лесі на вушко.

– Чогось не вийшло, – відповіла.

Всілися за стіл, лише Василь якийсь дивний стояв біля дверей. Витирав з лоба піт тремтячими руками, переминався з ноги на ногу.

– А чого ти в порозі, як сирота? – здивувалася Ганя.

– Сідай, чого стоїш? – не зрозуміла і наречена.

– Значить, так. Давайте не будемо відтягувати. П’ять років тому я забрав у вас дочку і тепер приймайте назад. Женитися ми не будемо.

У хаті запанувала тиша, здавалося, чути, як муха дзижчить. Ганя нічого не розуміла і лиш переводила здивований погляд то на зятя, то на дочку. Її Леся ніби закам’яніла і не зводила з нареченого очей, повних сліз.

– Що ти сказав? Як не будемо женитися?..

– Так, колись я кликав тебе заміж. Але, проживши разом п’ять років в Іспанії, зрозумів, що нічого між нами не буде. З тобою неможливо жити.

Василь замовк, а мати Ганя нарешті себе опанувала. Як, її донька та не вдатна до заміжжя?! Що він верзе?! Та у неї завжди чисто і наготовлено, та вона добра, мила, скромна!

– А чого з нею важко? Чи не вміє зготувати, чи не прибирала? – тремтячим голосом запитала Ганя. – Який має ґанж?!

– Не знаю, чи вам вона казала, – зітхнув Василь. – Але це витримати неможливо. Ревнує до стовпа. Плаче, закочує істерики. А то взагалі додумалася – стала напиватися таблеток, ледве відкачував, йшла у світ, одного разу два дні її шукав, а вона у знайомих була. Я просив, молив, а у неї одна мова: щось собі зроблю. Казала вам, як ми познайомилися?

Сказав і глянув на Лесю. А та від цих слів аж зіщулилася.

– Під машину кидалася, бо хлопець її покинув! Не хочу собі такої біди. Так що вибачайте, я йду. Ось гроші, які ми заробили. Я поділив. Лесине не беру.

– Покинеш – зроблю собі щось, – нарешті озвалася дівчина.

Проте Василь вже не чув її слів. Лише грюкнув дверима на прощання.

Леся не хотіла жити. То не вставала з ліжка, то йшла у ліс, а за нею – підтюпцем мама. Ні на мить не лишала саму. Ніби вже їй ставало краще і дурні думки не лізли в голову.

Але однієї неділі по трасі біля їхнього села заграли весільні музики – до церкви на святково вбраних конях у гуцульських строях їхав Василь з нареченою. Люди казали, що то його колишня дівчина, ще зі школи. Після цієї картини Лесю повезли у психушку.

Вона довго відходила. Казала, що піде у монастир. Мама була згодна на це, аби лиш дитина одужала та не зробила собі ніякої біди. Та потім ліки, молитви у церкві поставили на ноги дочку.

Минуло два роки. Леся працювала в магазині. Одного дня зайшов приїжджий словак, чоловік вже в літах. Кинув оком на чорняву Лесю, став заходити, поки гостював у родичів в селі. Розлучений, дітей не мав. Своєю увагою, подарунками, квітами розтопив крижане Лесине серце.

Тепер вони живуть у словацькому містечку, хазяйнують на фермі. І зять щотижня дзвонить до Гані й дякує за чудову дружину, яка йому на старість подарувала близнюків. А мати тішиться: хай той Томек і старий, і не надто вдатний з лиця, проте такого не треба ревнувати. То, може, та «біда» до Лесі більш не вчепиться. Про це Ганя щодня молиться.

КІНЕЦЬ.