У вісімнадцять років Лідія завагітніла. Тільки встигла здобути шкільний атестат, і тут такий сюрприз. Дівчина цього ніяк не очікувала, адже вона вперше в житті наважилася вступити у стосунки. І одразу вагітність. Ліда дуже переживала. Про те, що вона чекає на малюка, Ліда зрозуміла не відразу. А коли зрозуміла, змінити нічого не можна було, було пізно.

Батьки, дізнавшись про це, не змогли змиритись. Їхня єдина дочка принесла в подолі. Вони попросили її піти з дому.

– Нагуляла, от і рости сама. А нас соромити не треба. Не такої долі ми хотіли тобі.

Розгублена Ліда стояла біля хвіртки батьківського будинку і з сумом дивилася на будинок. Що робити і куди податися, вона не знала. Зважилася піти до бабусі. У неї вона була рідко, адже батько Ліди посварився зі своєю матір’ю і не дозволяв дочці з нею бачитися. Але Ліда потай все одно бігала до бабусі.

Бабуся Ніна Петрівна виявилася мудрішою:

– Нічого, внученько, дав Бог дитя, дасть і на дитя. Впораємося вдвох якось.

Вона не сварила Ліду за те, що сталося, і ніколи ні в чому не дорікала. Усі турботи про внучку взяла на себе. Виїхали з нею із міської квартири в село. І жили потихеньку.

– От добре, що будинок не встигла продати. Тут на свіжому повітрі малюкові краще буде. І дитсадок, і школа. Проживемо.

Бабуся стежила за здоров’ям Ліди, щоб добре харчувалася, більше гуляла.

У Ліди народився син. Ліда назвала його Євгеном, на честь дідуся. Так звали чоловіка улюбленої бабусі.

Ніна Петрівна з появою правнука наче помолодшала. Допомагала внучці у всьому.

-Тебе не давали няньчити, я хоч Євгена буду ростити.

Коли Євгену виповнилося рік, бабуся відпустила Ліду на роботу.

– Іди, люба. Зайва копійка нам не завадить. А за нас не хвилюйся. Ми впораємося, – заспокоювала вона молоду маму. – Євген наш – золотий хлопчик. Зовсім як його дідусь. Тихий, спокійний. З таким няньчиться, просто краса. Ти працюй спокійно, а за нас не турбуйся.

Минали роки. Євген ріс тямущим і добрим хлопчиком. І в садочку, і в школі його хвалили. І бабуся, і Ліда пишалися хлопчиком.

Вечорами сім’я любила посидіти разом, поговорити, послухати розповіді Ніни Петрівни про минуле, її молодість. А розповідати вона любила. Та й було, що згадати. Розповідала бабуся про своє дитинство, про школу і своє перше кохання, про життя в селі.

Якось Євген запитав:

– Бабуся, а ти, напевно, гарна була в молодості?

– Та не знаю. Звичайна, – усміхнулася Ніна.

– А фотографії у тебе збереглися?

– Звісно є. Зараз покажу.

Ніна Петрівна пішла у свою кімнатку і принесла старий альбом, вкритий червоним оксамитом.

– Ось дивись, онуче. Це я у десятому класі. А це вже на заводі.

– Бабусю, а ти красунею була! – Вигукнув Євген і здивовано глянув на бабусю.

– А це хто?

– Хлопчик показав на чоловіка поряд з нею.

– Це твій дід – Євген Іванович. Золота людина. Я в нього одразу закохалася. Зустрілися і за місяць розписалися. Таке кохання було. І прожили сорок років, аж поки його не стало.

– А це? – Онук продовжував розпитувати.

– А це мій син і твій дідусь – Віктор Євгенович.

– Твій син? Його що не стало?

– Та ні, з ним все добре.

– Нічого не розумію … Є дід, а я його не знаю. Чому?

Ліда вийшла із кімнати. Вона не знала, як пояснити Євгену, чому рідні бабуся та дідусь жодного разу не бачили онука.

І Ніна Петрівна вирішила не зволікати, почала пояснювати.

– У житті всяке трапляється. Іноді близькі люди стають чужими. Ось трохи підростеш, я тобі поясню, чому мій син мене забув. Тільки перенесемо нашу розмову, бачиш, як мама засмутилася. Пішли краще пити чай, мама пиріг спекла. Он як смачно пахне, – перевела розмову Ніна Петрівна.

– Добре, потім розкажеш.

***

Батьки Ліди приїхали, коли Євген навчався у випускному класі, готувався до іспитів. Ішов йому вісімнадцятий рік. Приїхали на онука подивитися.

На той час Євген виріс і дізнався всю правду. Ніна Петрівна постаралася розповісти все акуратно та тактовно. Але висновки Євген зробив сам. Він зрозумів, що він головний і єдиний чоловік у будинку. Став про прабабуся і матір ще більше дбати. Ліда йому життя присвятила, так і не вийшла заміж.

Коли прийшли несподівані гості, емоцій ніхто не виявив. зустріли просто, запросили до столу. Приготували чай із бабусиними пиріжками.

– Нам самим представитися чи ти скажеш Євгену, хто ми такі? – заговорив, нарешті, Віктор Євгенович.

– А я знаю, хто ви, – спокійно відповів Євген замість зніяковілої матері. – Ви батьки моєї мами. А ви, – хлопець кивнув у бік діда, – син моєї бабусі.

– Так. Тільки Ніна Петрівна тобі не бабуся, а прабабуся, – уточнила мама Ліди. – Твоя єдина бабуся – це я.

– Ні, це ви щось плутаєте, шановна. У мене є лише одна бабуся. Найулюбленіша, єдина. І звуть її Ніна Петрівна, – з деяким глузуванням промовив Євген.

– Добре, я піду. Справи в мене є. Ви тут самі розбирайтеся, – продовжив він.

Євген вийшов. В кімнаті зависла важка пауза. Дорослі мовчали, не знаючи, про що говорити.

– Пішли, – звернувся Віктор Євгенович до дружини, – даремно ми прийшли… І пізно. Адже я тебе попереджав.

– Зачекай, синку, – зупинила його Ніна Петрівна, – у тебе виріс прекрасний онук. Він, звичайно, ображений, але ж у нього є причина. Ти доросла людина і маєш постаратися знову здобути довіру хлопчика. Зумієш – повернеш собі онука.

Чоловік нічого не відповів матері та пішов. Його дружина, пішла за ним.

Останній навчальний рік закінчився. Євген добре склав усі іспити. Залишився випускний вечір та видача атестатів. Напередодні ввечері хлопець, у товариша, одягнувся у новий костюм, на який заробив сам, купив гарний букет та пішов додому. Подзвонив у двері. Ніна Петрівна поспішила до дверей, відчинила і ахнула: перед нею стояв гарний, зовсім дорослий хлопець – її онук. Він зайшов, вручив бабусі квіти, а потім, несподівано опустився на одне коліно і урочисто промовив:

– Моя улюблена бабуся, пропоную тобі стати моєю супутницею на випускному вечорі. Будь ласка. Відмови не приймаються.