Моя головна помилка – я надто довго мовчала і все тягла на собі. Мене ж виховували, що все господарство, весь побут, діти – все це мусить тягнути жінка.

Якщо вона, звісно, правильна жінка. А ті, хто з цим не справляється, ті так, не жінки, а підробки. Безглузда дурниця, звичайно, але я в це свято в це вірила.

Коли я одружилася, мені було двадцять три роки. До цього я жила з батьками, де на власні очі бачила приклад моєї родини.

Тато та мама працювали, але весь побут завжди був на мамі. Вона сиділа зі мною на лікарняних, робила уроки, ходила до школи, виховувала мене, а ще прибиралася та готувала. Потім я почала їй допомагати.

І всі в нашій родині вважали, що так і має бути, що ось це і є правильний сімейний устрій. З таким налаштуванням я вийшла заміж. Поки не було дітей, проблем у мене не було. Я звикла прибирати та готувати вдома, тому для мене це не було шоком і не становило проблеми.

У чоловіка була така ж ситуація у сім’ї, тому він сприймав наш побут як належне. Не ліз допомагати зі прибиранням, підходив до плити, тільки якщо йому самому хотілося, а хотілося йому рідко. Свою брудну білизну в кошик сам складав, за це вже дякую.

Але мене не напружувало нічого. Я ж “правильна жінка”, у мене чоловік одягнений, напраний, нагодований. А зі своїми жіночими обов’язками я маю справлятися сама.

Погано стало вже під час очікування дитини. Мене перші місяці просто вивертало, я ледве повзала по хаті, але мене ж ніхто не звільняв від обов’язків. Насамперед я сама себе від них не звільняла.

Продовжувала через силу прибиратись, готувати, стежити за одягом чоловіка. Тому що вагітність – це не хвороба, так не вважають лише ледачі жінки. Ще один постулат, який я винесла із батьківської родини.

Потім полегшало, я думала, що і з дитиною я впораюся без проблем, адже мама якось справлялася, а в них тоді не було ні пральних машин, ні підгузків, все самі.

Але життя виявилося не таким простим, як я це бачила. Дитина з перших днів дала мені зрозуміти, що буде дуже “весело”. Саме мені, бо чоловік міг після роботи трохи постояти біля ліжечка і покликати мене, якщо дитина плакатиме.

Я і годувала, і купала, і перевдягала, і лікарями бігала. Пологи безслідно не пройшли, були деякі моменти, які треба було тримати на контролі. Але й домашні обов’язки ніхто не скасовував. Я намагалася встигнути скрізь, хоча коли видавалися спокійні хвилини, хотілося спати. Особливо якщо всю ніч з дитиною на руках ходила по квартирі.

Себе заспокоювала тим, що не я перша, не я остання, всі через це проходять. Ось дитина підросте і полегшає. Чоловіка я, як і раніше, не напружувала, адже діти – це жіноча турбота. Сам чоловік міг іноді під настрій погратись з дитиною, але це траплялося не щодня. Він же працює, годує сім’ю, він втомлюється, його не можна запрягати ще й у домашні турботи.

Я й не запрягала. У мене все ще стояли батьківські настанови про те, що “правильні жінки” зі своїми жіночими обов’язками самі справляються. Я дізналася що чекаю другу дитину, коли першій дитині було два з половиною роки. Сказала чоловікові, він впевнено відповів, що треба народжувати.

Думала, що старший ходитиме в садок, а з немовлям я якось упораюся, треба тільки взяти себе в руки, трохи потерпіти й все буде добре.

Але старший ходив у садок дуже погано. У них вічно в групі були хворі діти, от і наш постійно чіпляв болячки та приносив їх додому, а в мене ще й немовля на руках. То був якийсь жах. Старший хворіє, я боюся, що він заразить молодшого, сама ледве ноги пересуваю, вже забула, коли я спала вночі хоча б три години поспіль.

Місяця за три ми дійшли висновку, що старший у садок не ходитиме, щоб не тягати додому хвороби. Я сиділа в декреті з двома маленькими дітьми.

І тільки тут я змогла зізнатися хоча б собі, що я не впораюся. А це означало, що я погана дружина та мати, якщо не можу розібратися з досить тривіальною ситуацією. Але я намагалася, як могла, тримати все під контролем. Я продовжувала займатися дітьми та вести будинок, чоловік особливо не допомагав, для нього нічого не змінилося, просто стало на одну дитину більше.

Я трималася на впертості, небажанні стати остаточно у своїх очах поганою дружиною та матір’ю. У голові билося лише одне: діти підростуть і полегшає. Коли молодшому було півтора року, тест показав знов дві смужки, хоча я пила протизаплідні після другої вагітності. Ця новина мене увігнала в якусь емоційну кому.

Я до вечора ходила, як робот. Мені здається, організм просто відключив на якийсь час нервову систему, щоб я не перегоріла. Але ввечері мене таки прорвало.

Про свою чергову дитину я сказала чоловікові, бо не вважаю за нормальне приховувати від нього таку інформацію. Сама я готувалася до аборту, бо я й так останнім часом жила на автопілоті.

Але чоловік почув про дитину, усміхнувся і сказав, що мій декрет продовжується, треба народжувати. І тут у мені прорвалася гребля, яка накопичувалась з першого декрету.

– Куди нам третя дитина? Я з двома не впораюся! Я завжди з ними одна! – кричала я в обличчя приголомшеному чоловікові.

Я видала йому все: як мені важко, як я втомилася, як мені соромно за те, що решта жінок справляється з усім, а я щодня себе змушую. Кричала я близько години, до кінця у мене вже голос сів. На душі була така порожнеча, ніби там був заповнений склад, а за ніч його злодії обнесли.

Я була готова до будь-якої реакції чоловіка, мені стало просто байдуже, хай хоч на розлучення подає, адже почесне звання доброї дружини та матері, справжньої жінки, я вже втратила.

Але чоловік сидів прибитий тими пластами інформації, які я на нього звалила. Потім ми багато розмовляли, він лаяв мене, що я мовчала, а сам він і не думав, що така складна ситуація, обіцяв виправитися, тільки попросив не позбавлятися дитини.

Ми поговорили того вечора про все. Я була ніяка, чоловік уклав мене спати, сказавши, що сам займеться дітьми. І взагалі на пару днів відпроситься з роботи, щоби я відпочила.

Та розмова змінила багато. Я не позбавилася дитини, ми чекаємо на третю дитину, але зараз я вже не дивлюся на це з тим первісним жахом.

Чоловік почав мені допомагати з дітьми. Увечері він приходить з роботи, веде їх на прогулянку, щоб я просто полежала вдома в тиші, не прибиралася чи готувала, а просто трохи перезавантажилася.

Встає вночі до молодшої дитини, займає старшу, щоб я могла у ванній полежати, поїсти приготувати, з білизною розібратися, а не носитися шаленою білкою по квартирі.

Дуже шкодую, що не поговорила із чоловіком ще під час першого декрету. Наскільки легше було б жити! Але головне, що тепер у нас все налагодилося.

КІНЕЦЬ.