До сусідки Ганни Василівни Ніна прибігла вся у сльозах. Їй терміново треба було з кимось поговорити. Чому до неї? Та тому, що так склалося: тільки сусідці молода жінка могла повністю довіритися, отримати пораду чи відповідь на важке запитання.

Ганна Василівна була старша років на тридцять, а, отже, мудріша і досвідченіша. В її обличчі Ніна знайшла надійного друга та заміну матері, якої не стало багато років тому.

– Ганно Василівно, – Ніна плакала в голос, – мій Андрій…

– Що? Не стало його? – запереживала жінка.

– Та ні. Олена сказала, що він мені зраджує!

– А-а-а…, – Ганна Василівна одразу заспокоїлася, поставила чайник, дістала залишки торта з холодильника. – Сідай, чай питимемо.

Ніна навіть перестала схлипувати, настільки її здивувала реакція сусідки.

– Чай? Та я нічого не хочу, – вигукнула вона.

– А це дарма. До себе потрібно ставитися дбайливо. Завжди. Незважаючи ні на що.

– Дбайливо?! Та це ж я у всьому винна! – не заспокоювалася Ніна.

– В чому твоя провина? В тому, що твій чоловік побачив та захотів іншу жінку? Знайшла про що переживати. Може, це на краще. Ніколи не знаєш, які плюси виявляться навіть у найнеприємніших подіях.

– Вам легко говорити, – сказала Ніна, – Ваш Ігор Іванович – ідеальний чоловік. Любить вас, береже. Впевнена: він ніколи вам не зраджував! Де вам мене зрозуміти?

– Сідай, Ніна. Ось чай, ось тортик. А щодо Ігоря Івановича… я ось що тобі скажу: не все золото, що блищить. Всяке бувало у нашому житті. І зрада була.

Ніна здивовано подивалася на Ганну Василівну:

– Не може бути!

– Ще й як може. Нам тоді близько сорока було обом. Шлюб повис на волосині. А у нас дітей двоє, дорослі вже. Соромно. Від однієї думки, що вони все дізнаються.

– Розкажіть, Ганно Василівно, – попросила Ніна, – як ви це пережили? Чому не розлучилися? Ви що, вибачили його? І як із цим можна прожити ще стільки років?

– Та що розповідати? Навіть згадувати не хочеться. Хоча… Розкажу. Може й ти дещо собі зрозумієш…

Ну, слухай.

Занедужав мій Ігор. Пішов на огляд. Та й залишили його там на цілий місяць. Бігала до нього, носила передачі, все смачненьке, свіженьке. Дбала, коротше.

А він у цей час із однією жінкою, там у відділенні, роман закрутив.

Я відразу недобре відчула. Ну, не такий став мій чоловік! Очі відводить, намагається швидше попрощатися, говорити не хоче. Дзвонити перестав..

Виписався мій благовірний. Ще цікавіше стало. Щовечора йде кудись, приходить пізно. На запитання не відповідає. Пояснюватись не хоче. Ось я і запитала прямо, щоб розставити всі крапки над і:

– Ти собі іншу знайшов?

Ох, як я тоді хотіла, щоб він не підтвердив мою здогадку! Щоб сказав, що я все вигадала, а він любить тільки мене, просто вечорами підробляє десь. Але ні.

Почувши запитання, він не задумаючись відповів:

– Знайшов.

Потім сів поруч і каже як старому другові:

– Не уявляєш яка вона! Вперше побачив і закохався, як хлопчисько. Тепер не можу без неї.

– А ви що? – здивовано запитала Ніна.

– А що я? Вітаю – кажу. Тільки що ми тепер з цим робитимемо?

«Поки що нічого, – відповідає, – а там подивимося». Тут мене й понесло! Наговорила йому всякого. А він подивився на мене і каже: Думав, ти зрозумієш. А ти – еrоїстка! Тільки про себе кохану думаєш!» Показово закрив двері і пішов. Увечері повернувся, але то була зовсім інша людина. Не мій Ігор.

– Як це?

– Дуже просто. Він почав думати, що я заважатиму його так званому коханню. І почалося.

Ігор шукав будь-який привід зачепити мене, присоромити. Причому робив це спеціально та усвідомлено.

Увечері повертався додому, дзвонив своїй і говорив так, щоб я чула:

– Кохана, я вдома. Не хвилюйся…

Я дивилася на це і вже не розуміла, що мене обурило більше: факт зради чи його ставлення до мене, яке настільки змінилося. Від сумнівів позбавила одна розмова.

– Ти переїжджати не збираєшся? – Запитала я одного разу.

– Ні! – кинув чоловік у відповідь, – не сподівайся, що я залишу тобі квартиру.

– Ясно, – сказала я спокійно і додала: – Адже твоя на околиці живе (я вже знала хто вона, і де живе), не переживаєш залишати її одну? Мало що.

Не знаю чому, але він застиг від цих слів, хвилину помовчав а потім вигукнув:

– Тільки спробуй щось зробити! Я тобі цього не пробачу!

Ось у цей момент мені відкрилася істина.

Розумієш, Ніно, я зрозуміла, що поряд зі мною жив і живе чужа людина. Штамп у паспорті не робить людей рідними. У критичний момент будь що може статися. А тому немає сенсу чекати від людини любові, вірності, надійності. Хтось із великих так і сказав: нічого ні від кого не чекайте, не будете розчаровані.

Уяви собі: ми прожили на той момент майже двадцять років. У нас було дві дочки. Позаду – пережиті недуги, проблеми. А він зі мною – матір’ю своїх дітей, не посоромився поводитися  так, через якусь тітку, яку знав близько місяць!

Я тоді ніби видихнула. Стало однаково, що буде далі. Я вже не хотіла зберехти наш шлюб.

Я думала про інше: маю двох дітей. Вони поки що потребують допомоги. Моїх заробітків не вистачить, щоб забезпечити їм усе, що вони вже запланували: вступ, навчання в іншому місті тощо. Чому я повинна віддавати чоловіка невідомо кому і невідомо навіщо разом із його солідною зарплатою? До якої ми, зауваж, доросли разом.

Знаючи характер Ігора, я чітко розуміла, що потрібно йому сказати, щоб привести його до тями.

Тому підловила момент та заявила:

– Все Мені набридло. Я подаю на розлучення. І врахуй: я поділю з тобою кожну ложку, лампочку, навіть туалетний папір. Готуйся.

– Невже? А квартиру? Ти ж казала, що вона лишиться дітям.

– Квартиру розділимо. Діти вже знають.

– Що? Ти сказала дівчаткам?

– Звісно. А ти б хотів, щоб їм про твою велику любов розповіли чужі люди? Не сміши мене.

– Ну, ти і…! – недоговорив Ігор.

– Не хвилюйся. У тебе попереду щасливе життя з коханою жінкою, багато радості і, можливо, нові діти… Хоча… У такому віці? А раптом вона не зможе народити? Ой, вибач, я не хотіла тебе засмучувати.

У будь-якому разі, до моїх дітей ти діла вже не маєш. І навряд чи колись виправдаєшся. Вони на моїй стороні. До речі, ти скажи їй, нехай прийде. Я їй розповім, як тебе рятувати тебе доглядати, ато з твоїми недугами, мало що може статися.

На Ігора було важко дивитись. Стало очевидним, що з цієї сторони про своє кохання він не думав жодного разу. А я ж тоді думала чисто за матеріальне забезпечення своїх дітей. От і все.

– А ти взагалі багато про неї знаєш? – Продовжувала я сипати чоловіку аргументами, – Чи тільки те, що вона тобі сама розповіла?

Ігор здивовано дивився на мене

– Поцікався. Мені дуже цікаво було.

Після цієї розмови минуло зовсім небагато часу, і я помітила, що Ігор почав поводиться як раніше. Припинив вечірні прогулянки. Телефон спокійно залишав будь-де. Намагається відновити стосунки.

Я не стала нічого питати. І підіграла йому. Адже я мала свій план і він, схоже, почав здійснюватися.

З того часу так і живемо.

– Ганно Василівно, виходить, що ви живете з нелюбимою людиною! – запитала Ніна.

– З чого ти взяла? Я дуже люблю Ігора Івановича. Просто відтоді я від нього нічого не чекаю. Зробив – добре. Не зробив – ще краще. Подарував квіти – чудово. Не подарував – так ніхто й не чекав. І так у всьому. Я перестала залежати від нього, його вчинків, емоцій та побажань. І це, я скажу тобі, найзручніший варіант стосунків. Принаймні для мене.

– Думаєте, він не здогадується про все?

– Не знаю. А яке це має значення? Ігора не цікавили мої почуття, коли йому було добре. Ось і я не хвилююся з приводу його думки про мій внутрішній світ.

– Зрозуміло: ви й досі його не пробачили!

– Ніно, ти мене дивуєш. Та вибачила я його! Але – тільки зраду. А ось за ставлення до мене у той період я його вибачити не можу.

І він про це знає. Тому і поводиться дуже акуратно.

– Ні, я не так не хочу. Я думала, що у вас все по-справжньому щасливий шлюб.

– А хто сказав, що нещасливий? Життя велике. Уроків у ньому достатньо. Той урок – кожен із нас цілком засвоїв. Скільки сімей розвалилося через зради? Не злічити! Нові чоловіки, нові дружини у людей з’явилися. А щастя – ні. Ну, або дуже рідко з’являлося.

Звичайно, можна було розлучитися. Але я пішла іншим шляхом. Я зовсім по-іншому збудувала своє життя. І він чомусь нікуди не пішов. Залишив свою пасію. Вважав за краще залишитися з  дружиною та своїми дітьми. Думаєш, він мені це пояснив? Ні. А чому?

Та я не питала! Більше того, докорінно припиняла будь-які розмови про ту ситуацію.

І що зрештою? Сім’я є, стосунки змінилися, а як на мене – для мене на краще. Діти виросли. Стали на ноги. Онуки з’явилися. Вони мають і бабусю, і дідуся. Бачила б ти як вони його люблять!

І він душі в них не чує. І повір, до кінця життя пам’ятатиме, що міг усе це втратити. Одночасно.

Якби дружина повелася по-іншому…

– Значить, я маю пробачити…, – Ніна насилу вимовила ці слова.

– Нічого ти нікому не повинна. Я тобі розповіла нашу історію, щоб ти не поспішала. Не робила поспішних вчинків, про які потім шкодуватимеш. Будь-яке рішення має дозріти у твоїй душі.

А ще: будь вдячна, що ця проблема з’явилася. Дуже скоро ти дізнаєшся, чого варта…

… Ніна пішла. Як тільки за нею зачинилися двері, із сусідньої кімнати вийшов Ігор Іванович.

– Ну ти і фантазерка, кохана, – з усмішкою звернувся він до дружини, – я й сам майже повірив, що в нас таке було…

– Годі тобі, Ігоре. Треба було остудити молоду. А то б наробила Ніна чогось не подумаючи, наговорила б чоловікові казна-що. А так дивишся: сяде, подумає, розбереться що до чого.

Сам знаєш: що менше сказано, то легше все виправити…