День був сирим та похмурим. Володимир Сергійович, щулячись від холоду, стояв на зупинці. Автобус затримувався.

Роздратований довгим очікуванням, він строго зиркнув на дівчину, що стояла неподалік.

Та нічого не помічаючи, продовжувала, безтурботно сміючись, балакати по телефону. Це остаточно роздратувало його.

-Можна тихіше? – майже вигукнув він.

-Вибачте, – розгублено сказала дівчина.

– Гаразд, мамо, я тобі передзвоню. Добре? – закінчила вона бесіду.

Запанувала незручна тиша. Від цього Володимиру Сергійовичу стало ще більш ніяково. Він відчув, що поводиться грубо, і вирішив вибачитися.

-Вибачте мені, я сьогодні сам не свій.

Дівчина подивилася йому в очі і, посміхнувшись, сказала:

-Погода сьогодні така, на багатьох недобре діє. А мені пощастило. Найбільше осінній дощ люблю. І як осінню пахне!

Володимир не придумав, що сказати. Тому просто кивнув головою. Загалом він не був схильний до спілкування з малознайомими людьми. Цю функцію завжди виконувала дружина. Саме їй доводилося вирішувати всі питання: оплату комунальних послуг, оформлення пенсій та субсидій.

Вона ж і підтримувала стосунки із родичами чоловіка. А він це сприймав, як належне, і поки вона була поруч, навіть не замислювався про ці дрібниці.

Йому було цілком зручно в його маленькому та закритому світі.

Незважаючи на не особливу дружелюбність співрозмовника, дівчина продовжила розмову.

-А знаєте, це навіть добре, що автобус затримується. Так на нього можуть встигнути ті, хто спізнюється. Ось у мене подруга ще не прийшла.

Володимир хотів заперечити, що це досить слабка втіха для тих, хто мерзне на зупинці в очікуванні громадського транспорту.

Але знову пригадав свою дружину Ганну. Якби сорок років тому він не встиг добігти і сісти саме в той автобус, вони, мабуть, ніколи не познайомилися б.

Як би склалося їхнє життя? Чи було б її життя кращим?

Ганна завжди посміхалася і вміла знаходити у всьому хороші сторони.

-Я навіть не знав, коли їй було погано, або сумно, – подумав Володимир.

Йому раптом захотілось заплакати. Щоб відволіктися, він знову вирішив звернутися до своєї співрозмовниці.

-Ви в Олександрівку їдете? Таке забуте село. Молоді там уже зовсім немає, напевно.

-Так. Я Варвари Дмитрівни онучка. Ось їду її провідати. А ви?

-А я до дружини. Там її батьківщина.

-А яке у неї прізвище? Може, я й знаю.

-Орленко. Ганна Андріївна Орленко.

Дівчина замислилася, а потім похитала головою.

-Ні не знаю.

-Ну, вона ж, коли за мене заміж вийшла, то у місто переїхала. Тільки батьків відвідувала, а потім, як їх не стало, взагалі рідко там бувала.

Володимир знову замислився. Він згадав, як любила Ганна те село. Як їй хотілося, щоб вони частіше всією сім’єю туди вибиралися. І як у нього все не було часу.

Тепер є час. Та тільки сім’ї тієї більше немає… Син Андрійко одружився, у нього свої турботи. І не допитаєшся, щоб хоч онуків привіз.

-А ось і подружка моя йде!

Дівчина квапливо замахала рукою.

-Сюди, Юлю. Сюди.

І звернувшись до Володимира, з усмішкою продовжила:

-Ось тепер і автобус приїде.

І справді, відразу після цих слів з-за рогу вулиці зʼявився автобус.

Дорога до Олександрівки займала приблизно дві години.

І транспорт ходив точно з цією періодичністю. Колись, ще на початку їхніх стосунків, Ганна запізнилася на автобус, і вони довго блукали вулицями міста. Це був чудовий час!

А потім пішов побут. Ні, не можна сказати, що вони з дружиною часто сварилися. Та й з Ганною не можна було сваритися. Дуже терпляча та добра, вона була світлим янголом у його житті.

Але він сам змінився і став сприймати її любов і турботу як належне.

Якби він міг передати послання собі молодому, він попросив би про одне:

«Цінуй близьких, радій кожній миті життя».

Коли автобус заїхав у село, його серце забилося частіше.

Володимир згадав одну з цитат, яку він якось прочитав у книзі:

«Пекло – це вічне ніколи».

У селі теж ішов дощ. Важкими холодними краплями дзвінко барабанив він по склу автобуса.

-Моя зупинка, – подумав Володимир.

Важко підвівшись, він вийшов під зливу…

Дівчина з подружкою теж вийшли. Сміючись і обтрушуючи, вони забігли під дашок зупинки, щоб перечекати дощ. Володимир не став ховатися й одразу пішов дорогою.

Добра дівчина, побачивши, куди він прямує, крикнула:

-Куди ж ви?! У тій частині села будинків немає, а тільки цвинтар!

Володимир обернувся і, трохи постоявши, мовчки знову вирушив у дорогу…

Дівчина стояла під дощем і дивилася йому у слід. Вона все зрозуміла…

…Того дня Володимир був небалакучий. Щоразу, коли він ображався на дружину, демонстративно відмовлявся від їжі й мовчав. Ганна дуже важко переживала таку поведінку чоловіка. Їй, як турботливій господині, було особливо неприємно бачити чоловіка засмученим і голодним.

Витерши сльози, що набігли, вона зазбиралася в магазин.

-Я в магазин. Володю, тобі щось купити?

-Нічого, – похмуро відповів він.

Ганна, сумно зітхнувши, вийшла з квартири.

Того дня Ганна додому більше не повернулася… Вона йшла по пішохідному переході… Машина… І все…

…Володимир ішов по сільській дорозі. Дощ лив, як з відра. Бруд під ногами був слизьким і заважав іти. Але Володимир вперто рухався до мети. Сьогодні він має бути тут. Біля своєї Ганнусі.

Нарешті, чоловік дійшов до цвинтаря.

-От і вербичка Ганни, – подумав чоловік.

Володимир підійшов до памʼятника і став навколішки.

Скільки б він так простояв, невідомо. Але раптом він почув чиїсь кроки.

Володимир обернувся і застиг від несподіванки. Неподалік стояла його ранкова знайома.

Простягнувши йому парасольку, вона сказала:

-Вибачте, що потурбувала. Але, гадаю, ваша дружина не хотіла б, щоб ви заслабли. Ходімо до нас, а як дощ закінчиться, повернетесь.

З допомогою дівчини Володимир повільно підвівся з колін.

Вона нерішуче заговорила:

-Я впевнена, ваша дружина вас любила і була щасливою. Я впевнена, що вона вибачила вас.

-Так помітно, що я відчуваю провину? – розгублено спитав він.

-Почуття провини – вічний супутник лиха. Кожен, хто втрачав когось близького, знає це. Тільки янголи не знають жалю. Але не засмучуйте її ще більше, дбайте про себе і не робіть дурниць. Ходімо швидше. Ви занедужаєте…

Володимир прислухався до слів дівчини.

Невпевненими, несміливими кроками пішов він до того, що його ще пов’язувало з життям – до тепла й світла…