“Я виходжу заміж”, – повідомлення від Олени прийшло в самий невідповідний момент. Андрій, який втомився після переговорів, саме йшов на вокзал.

Він відразу набрав їй – телефон відповів довгими гудками. Потім ще раз. Тиша. Вже в поїзді написав: «Виїжджаю додому. Буду в сьомій ранку. Побачимося».

В дорозі Андрій планував поспати: поїздка видалася складною та нервовою. Ще й тому, що перед від’їздом вони сильно посварилися.

Спокійна і, здавалося, задоволена стосунками, Олена раптом захотіла певності і почала просити відповіді на одвічні жіночі запитання «Хто я для тебе? Навіщо ми разом? Хто ми один для одного? Що буде далі?”

Андрій не хотів цю тему обговорювати.Переживав. Він вже був одружений. Шлюб зруйнувався через його робочий графік, зовсім непридатний для сімейного життя. Дружина не винесла нескінченних відряджень, їй не вистачало уваги, а ще хотілося дитину, до якої Андрій був не готовий.

Олена – інша річ. Вона сама дуже зайнята роботою і здатна прийняти той факт, що чоловік ставить на перше місце кар’єру. Проте сумніви брали гору: офіційний шлюб із його списком зобов’язань здавався йому кінцем відносин.

Він так надовго замислився, коли Олена завела розмову про спільне майбутнє, що дівчина не витримала і пішла просто посеред вечері. А тепер ось надіслала сакраментальне «Я виходжу заміж». Чотири дні минуло! Що це? А може, не пусте питання – вибір їй потрібно зробити?

Час у дорозі тягнувся нескінченно.

На дзвінки Олена не відповідала, повідомлення не прочитала. «Заблокувала? – думав Андрій. – Це на неї зовсім не схоже». Намагаючись вгамувати переживання, він почав згадувати їх останні зустрічі. Начебто все йшло чудово. Ніщо не віщувало проблем… чи він не бачив сигналів?

Хіба що це: виділити з поміж роботи час для кохання їм вдавалося нечасто. Олена сиділа за комп’ютером допізна, брала додаткові проекти, він мотався філією. Тим солодші були ці рідкісні вечори та ночі.

І раптом Андрія осяяло. Він жодного разу не казав Олені, що любить її. Жодного разу!

Чому? Не трапилося відповідного моменту, чи слів потрібних не зміг підібрати… хоча, якщо бути чесним, Андрій не вмів говорити про кохання. І терпіти не міг будь-які понти у вигляді надувних сердечок, букетів розміром з відро, свічок, засипаних пелюстками троянд, та іншої романтичної нісенітниці, які дівчатам показували в кіно.

Що ж, подобається – не подобається, а такий недолік точно потрібно виправити. Адже він любить Олену. І навіть хотів би жити разом, тільки одружуватися переживає. А вона цього не знає! «Приїду – одразу до неї, – вирішив Андрій. – Зізнаюся. Може, передумає заміж виходити? І він провалився у сон.

***

Олена сиділа на балконі з чашкою кави і милувалася заходом сонця. Сьогодні вона закінчила роботу вчасно – вольовим рішенням закрила документи. Точно, як рівно рік тому.

Того дня до неї підійшов начальник відділу і спитав:

– Невже у такої молодої привабливої персони немає в п’ятницю інших справ крім роботи? Вам нема з ким провести цей чудовий вечір?

Вона озирнулася і зрозуміла, що в черговий раз сидить в офісі на самоті: всі вже втекли додому.

Олена усміхнулася шефу:

– Захопилася! Не помітила, як час пролетів.

Закрила документи і, поки збиралася, вирішила піти до найближчого парку. Одна. Так, начальник не помилився: в останні місяці Олені не було з ким провести час. Саме тому вона й засиджувалася на улюбленій роботі.

Дівчина підійшла до дзеркала:

– Чи можу я прогулятися без компанії? – Запитала вона у свого відображення. – Чому б і ні. Життя без коханого і справді перетворює мене на трудоголіка, тож можна остаточно звикнути до самотності.

З молодим чоловіком Олена розлучилася кілька місяців тому, а подруги одна за одною стали молодими мамами і передбачувано випали зі спілкування. Інтереси інші, часу вільного немає.

Теплий серпневий вечір спонукав до прогулянок. Олена купила морозиво і попрямувала до парку.

Тільки-но присіла на лаву, як задзвонив телефон. Номер був незнайомий:

– Олено Максимівно? – пролунав чоловічий голос.

– Так, а хто питає?

– Ви розміщували резюме на сайті вакансій?

Олена вже встигла забути про це. З півроку тому вона шукала нову роботу, пройшла кілька співбесід. У результаті знайшла потрібну вакансію досить швидко, а ось резюме видалити забула.

– Вибачте, я вже знайшла роботу, і вона мене цілком влаштовує, – відповіла Олена. — Якщо ви не хочете запропонувати мені шестизначну зарплату…

– Якщо чесно, у мене до вас інша пропозиція. Я хотів би з вами зустрітися.

– Я ж вам сказала, що питання з працевлаштуванням вирішено, – Олена запереживала і хотіла вже відключитися.

Чоловік встиг сказати:

– Ні, ні, ви не зрозуміли. Я хочу запросити вас на побачення.

– Ви серйозно? – засміялася вона. – Невже вважаєте, що таке запрошення може спрацювати?

– Ну, хоч спробую. Зрештою, все буває вперше, – рівним голосом відповів чоловік. – До речі, у вас дуже приємний голос та красивий сміх. То як? Складіть мені компанію сьогодні вечером? Погода шепоче.

Олена хотіла відмовитись, але раптом згадала свій діалог біля дзеркала. Подумала вона, і відповіла претенденту:

– Добре, я сиджу на лавці в нашому парку.

– Чудово, буду максимум хвилин за 20. До речі, мене звуть Андрій.

Олена так здивувалася, що не встигла запитати, як вона впізнає свого несподіваного кавалера. Потім згадала, що у резюме є фото.

Андрій з’явився перед лавкою швидше, ніж Олена чекала. В одній руці була троянда, в другій — морозиво.

Зовні – нічого особливого. Навряд чи вона звернула б на нього увагу у звичайних обставинах. Середній зріст, не атлет і не красень. На засмаглому обличчі, щоправда, вирізнялися виразні очі. Та й оксамитовий голос, який і втримав Олену в розмові.

– Оригінальний метод знайомства, нічого не скажеш, – сказала дівчина, приймаючи троянду. – І хто ж тебе надоумив?

Андрій витримав коротку паузу, хитро примруживши очі:

– Не повіриш, – слідом за Оленою від перейшов на «ти». – Приятелька з відділу кадрів здивувала. Розговорилися якось, що ніде й ніколи знайомиться людині за 30. Вона й порадила сайти вакансій подивитися. Там і фото є, і взагалі люди в резюме обманюють набагато менше, ніж в анкеті на якомусь сайті знайомств. Та й вичерпна інформація: освіта, навички, кар’єрні амбіції.

– Логічно, – погодилася Олена. – Хоча все одно виглядає дивно.

– Так, я розумію. І дуже радий, що мені пощастило, і ти не поклала слухавку. З іншого боку, а де знайомитись, якщо багато часу віддаєш роботі?

Тут дівчина знову погодилася:

– Так, мені теж ніколи знайомитися. Клуби та вечірки не люблю, а шукати когось відповідного в інтернеті навіть не намагалася – на це потрібно багато часу витратити.

Бесіда потекла легко і невимушено, у Олени з Андрієм виявилося багато спільних інтересів. Він провів її додому, і вони домовилися сходити разом у кіно… Так усе й почалося.

Досить швидко зустрічі стали регулярними. Андрій, повертаючись із відряджень, поспішав до Олени, а та намагалася в ці дні приготувати щось смачненьке і вибрати хороший фільм.

Ні з’їжджатися, ні заводити сім’ю вони не поспішали.

В обох за плечима були невдалі шлюби. Олена встигла одружитися в 19 років з людиною старшою за себе і втекла від нього з твердим бажанням стати затребуваним фахівцем. Чим і займалася наступні десять років свого життя.

Зручні та необтяжливі стосунки без спільного побуту подобалися обом. Але поступово між Оленою та Андрієм виникла напруга. Наче щось треба було вирішувати. «Хто я тобі» – запитала кохана. А він, розгублений, не знайшов потрібних слів.

* * *

З вокзалу Андрій одразу поїхав до Олени. Втомлений, пом’ятий, але щасливий.

Був ранній ранок. Він міг відкрити своїм ключем, але в цій ситуації йому здалося доречним подзвонити у двері.

Олена відкрила одразу. Щойно побачивши її, Андрій затараторив:

– Я дуже кохаю тебе і повинен був тобі постійно це говорити. Я обіцяю поміняти роботу, кину роз’їзди, щоби бути вдома.

– Навіщо? – Здивувалася Олена. – Мені подобаються твої амбіції.

– Ти виходиш заміж? – безпорадно спитав Андрій.

– За кого?

– За тебе, не розумний, – Олена кинулася йому на шию.

– Сам би ти ще три роки роздумував.

КІНЕЦЬ.