Свекруха мені дісталася загалом непогана – так я думала в перші роки нашого спільного життя з чоловіком. Галаслива вона, виявилася, звичайно, надмірно балакуча та опікувала свого коханого синочка, але в іншому – наче нормальна жінка. У розлученні з колишнім чоловіком, стосунки не підтримувала.

Балувала нас подарунками, запрошувала на вечері, щиро цікавилася моїм самопочуттям, коли я половину вагітності провела в лікарні на збереженні. А коли з’явився наш син, няньчилась з онуком і лише нарікала, що дитина лише одна. Хто б міг подумати, що квартирне питання її так зіпсує?

Ми жили з чоловіком і сином в однокімнатній квартирі, свекруха – в такій же квартирі в сусідньому під’їзді. Ми й познайомилися з майбутнім чоловіком лише тому, що виявились сусідами.

Зустрілися на загальних зборах мешканців, потім вплуталися обидва в один громадський захід – так і закрутилося. За рік одружилися, ще за рік – з’явився син. Мріяли про другу дитину, але в однокімнатній квартирі й втрьох було тісно, куди там ще за однією дитиною йти.

Свекруха зітхала – мовляв, онуків би їй більше на старості років, та тільки допомагати у цьому питанні не поспішала. Мої батьки – давно на пенсії, я в них пізня дитина, і у них з грошима не дуже добре.

Ми з чоловіком працювали. Я вийшла з декрету, щойно синові виповнилося два роки, і нам дали місце в дитячому садку. Чоловік працював на двох роботах. Збирали кілька років на перший внесок з іпотеки.

Весь цей час свекруха, як виявилось, будувала свої плани на майбутнє. Поки я сиділа в декреті, а чоловік пропадав на роботі, вона встигла знайти собі нового чоловіка, почати жити з ним разом і наважитися на покупку квартири – щоб не тіснитися в однокімнатній квартирі. Найняла рієлтора, якимось дивом отримала іпотеку і прийшла до нас одного разу у гості – грошей просити на початковий внесок.

Ми на цей момент накопичили деяку суму, проте іпотеку взяти ще не могли. У чоловіка була погана кредитна історія з простроченими платежами в минулому, а в мене зовсім невелика офіційна зарплата. Банки нам відмовляли.

Не щастило з усіх боків, а тут ще й свекруха зі своїми розповідями про майбутню квартиру нерви псує. Приходить на вечерю та заявляє:

– Сину, я тут вирішила, що досить з мене, діти давно виросли, настав час влаштовувати своє особисте життя. Купуватиму квартиру собі. Іпотеку мені схвалили, залишилося лише на початковий внесок додати. Знаю, що ти мені не відмовиш. Давай так: ти мені даси грошей, а я на тебе частку у новій квартирі оформлю й онука там пропишу. Після того як мене не стане квартира тобі дістанеться.

Я, звичайно, була проти – стільки часу збирали на своє житло, а тут раптом свекрусі гроші віддавати? Лаялася з чоловіком, вмовляла його не поспішати, пропонувала і самим пошукати рієлтора – може, і нам схвалили б іпотеку.

Але чоловік не здавався. Не знаю вже, чим ще там свекруха заманила його, але він зняв частину накопичених грошей з рахунку і віддав своїй матері.

Так моя свекруха переїхала до нового житла у сусідньому мікрорайоні, а ми залишилися ні з чим. Вона, до речі, навіть до онука стала рідше приїжджати, бо «ви ж тепер живете далі, мені так важко до вас добиратися».

Я в якийсь момент навіть думала, чи не розлучитись з чоловіком – адже він фактично мене зрадив, вибрав добробут своєї матері замість щастя для нашої родини. Але не хотілося вплутувати у все це дитину, та й довелося б тоді якось ділити нашу однушку – створювати ще більше проблем. На другу дитину ми так і не наважилися – планувати ще одну дитину в тісній квартирі я була не згодна.

У такому ритмі ми прожили рік, а потім настав час віддавати дитину до школи. У місцеву я не хотіла – відгуки про вчителів були погані, і всі подруги, які вже встигли пізнати принади життя зі школярами, не радили. Та мене й саму не тішили підлітки, що зависали біля дверей школи – вічно похмурі, повз навіть самій ходити страшно, не те що дитину віддавати.

І я вирішила спробувати прилаштувати сина до ліцею. До якого за пропискою, завдяки щасливому випадку, саме відносився той будинок, де купила нову квартиру свекруха.

Я нагадала чоловікові:

– Мама твоя говорила, що онука до себе пропише? Давай із нею це обговоримо.

– Та там і обговорювати нічого, я просто можу сина прописати в цю квартиру, адже вона мене одним з власників зробила.

Ми вирішили нічого не говорити свекрусі, зібрали документи, подалися до паспортного столу – а нам відмовили. Виявилося, що свекруха – єдина власниця квартири, а чоловік мій тут не при справах. Як так вийшло, питаю? Він лише руками розводить: мама, каже, обіцяла.

Дзвоню свекрусі, намагаюся з’ясувати, що відбувається, заразом і спробувати домовитися. А вона відповідає:

– Нікого я прописувати не буду, мало що ви тут ще задумаєте зробити з моєю квартирою!

– Але як так? – питаю.

– Ви ж гроші у нас взяли, обіцяли долю своєму синові виділити та онука прописати.

– Нічого такого не було, ти все вигадуєш!

– Та як не було? А гроші ви також, виходить, не пам’ятаєте, як забирали? Адже ніхто з нас цей обов’язок з вас і не питав весь цей час. Хоч би спасибі сказали!

– Та який борг, яке спасибі? Це ти мені все життя маєш бути вдячна, що такий чоловік тобі дістався – розумний, працьовитий, вірний. Ти що б без нього робила, де б зараз була?

Посварилися ми з нею тоді – згадати страшно. З того часу більше не спілкуємося – пів року минуло.

Сина вожу в підготовчу групу до ліцею, сподіваюся, що вдасться все ж таки туди потрапити. Чоловік переживає, що мама в гості приїжджати перестала й онука майже не бачить.

Ну, а що я йому скажу? Сам винен – не було чого гроші під чесне слово давати. Нехай навіть рідній матері.

КІНЕЦЬ.