Настя закрила файл і відправила його собі на робочу пошту. У понеділок в офісі відкриє, роздрукує і здасть звіт. Все! Воля!

Вона працювала у невеликій компанії бухгалтеркою. Завантаженість велика, але зарплата хороша, та й офіс розташований він за два кроки від будинку, не треба витрачати час на дорогу. Прогулялася до роботи, повітрям подихала.

Колектив бухгалтерії жіночий. Тісно ні з ким вона не спілкувалася. Майже всі сім’ї, діти, а Настя самотня. Якщо її просили допомогти, взяти на себе частину чиєїсь роботи, вона не відмовляла, працювала вдома вечорами й вихідними, як зараз.

Встала в суботу з самого ранку і одразу до ноутбука, ще раз перевірила все і відправила файл на пошту.

Тепер можна причепуритися й поснідати, а потім…

Додумати, що вона робитиме потім, Насті завадив дзвінок телефону.

– Настя, привіт! – почувся у слухавці чийсь радісний жіночий голос.

– Привіт, – відповіла Настя обережно.

– А хто це?

– Ну ти що! Це ж я, Марійка!

– Марійка? – перепитала Настя недовірливо.

– Ти в нас у місті?

– Ні, підʼїжджаю, – сміючись, відповіла та.

Настя не знала, що й сказати. Кого вона найменше очікувала почути, то це свою шкільну подругу. Після її зради п’ятнадцять років тому вони не спілкувалися. І зараз вона пошкодувала, що не змінила номер телефону.

– Настю, у мене в цьому місті окрім тебе нікого немає, – сказала Марійка. Ти можеш зустріти мене? Будь ласка. Я давно розлучилася з Миколою. Вирішила розпочати нове життя, – її голос звучав глухо і винувато.

Настя не хотіла зустрічатися із колишньою подругою. Але стільки років минуло, все давно пережито й відпущено. Та й новини хотілося дізнатися із рідного міста. Гаразд. Зустріне, проведе, куди тій треба, і все.

– О котрій поїзд? – запитала вона без особливого ентузіазму.

– За двадцять хвилин. Ти приїдеш? – голос Марійки повеселішав.

– Мені їхати далеко. Мінімум за годину доберуся. Будеш чекати? Тоді не йди нікуди, чекай мене в центральній залі вокзалу, – Настя чула свій голос і не вірила, що збирається їхати зустрічати колишню подругу.

– Я чекатиму тебе, – пообіцяла та.

Настя з жалем подивилася на холодний чайник, пішла у ванну і вмилася, швидко підфарбувалася, одяглася й вийшла з дому. Вона винаймала маленьку однокімнатну квартирку. Для однієї вистачало, зате недорого.

Увійшовши в центральну залу вокзалу, Настя розгубилася. Як вона знайде серед такої кількості людей Марійку? Вона бачила колишню подругу років п’ятнадцять тому, чи впізнає. Настя йшла по залі, намагаючись триматися середини, щоб її було видно з усіх боків.

– Настю! – гукнув її радісний голос.

Від кіосків до неї кинулася впізнавана, але Марійка, яка досить змінилася. Вона поповніла, освітлила волосся, яскравий макіяж робив її старшою, але Настя відразу її впізнала.

Марійка підбігла і рвучко обійняла Настю.

– Нарешті. Бо я вже ледве на ногах стою, – вона взяла Настю під руку і потягла до кіоску, де стояла їй валіза на колесах і об’ємна сумка.

– Тут не можна так кидати свої речі, можеш без них залишитись, – сказала Настя, розуміючи, що треба щось сказати.

– Не забрали ж. Та й немає там нічого, гроші й документи у мене з собою, – і Марійка опустила очі на свої пишні груди.

Настя похитала головою і подивилася на всі боки. Всі були зайняті своїми справами, ніхто не звертав на них уваги.

Марійка поставила на валізу на колесах сумку і запитливо подивилася на колишню подругу.

– Тобі куди треба? – зітхнувши, запитала Настя.

– Ти все ще ображаєшся на мене? Я хотіла попросити… А можна я поживу в тебе кілька днів, поки не винайму квартиру?

– Ну й нахабство. Забрала в мене хлопця, а тепер хоче пожити. Даремно приїхала. Треба було відмовитися, взагалі не відповідати на дзвінок… – запізно подумала Настя.

– Ходімо, – сказала вона і попрямувала до виходу.

Марійка щось говорила, питала, але Настя не відповідала, вдавала, що уважно стежить, щоб не налетіти на когось. Марійка теж замовкла і пихкала ззаду, намагаючись не відстати від подруги.

– Я думала, що ти в центрі живеш. Навіть на місто не схоже, – розчаровано сказала вона, коли Настя привела її у свою маленьку квартирку. – Ти не хвилюйся, я винайму квартиру й піду. А ти сама живеш? У коридорі капці чоловічі стоять.

– Помітила. Треба було прибрати, – подумала Настя, а вголос сказала:

– Живу сама, це для друзів.

Марійка сіла на диван і витягла довгі ноги.

– Я приїхала! Навіть не віриться.

Настя приготувала чай, дістала з холодильника батон і ковбасу, почала робити бутерброди.

– У тебе є ігристе? Давай за зустріч, – запропонувала Марійка.

Настя дістала з холодильника почате ігристе, поставила на стіл два келихи.

Марійка пила, не звертаючи уваги, що Настя лише пригубила і відставила свій келих. Вона розповідала…

З Миколою вони майже одразу після весілля розлучилися. На вигляд він гарний, а характер у нього жахливий.

Другий чоловік був старший набагато, але Марійка його не любила, вийшла заміж через гроші.

Зрадила йому з його водієм і була виставлена з ганьбою з дому. Розлучення забрало багато сил, але зате дало грошей. Вона вирішила поїхати у це місто й розпочати нове життя.

– Ти молодець, що сюди одразу після школи поїхала. Нема чого в нашому болоті робити…

Їхати до міста, щоб вивчитися на бухгалтерку, Насті було зовсім необов’язково. З Миколою вони дружили з дев’ятого класу.

Напередодні випускного планували, що одружаться після закінчення Настею коледжу. А після випускного Марійка гульбанила з Миколою та й провела з ним ніч… Потім сказала, що вагітна, що виявилося неправдою. Але Микола не знав цього і одружився з Марійкою.

Настя поплакала й вирішила виїхати з рідного міста. Зірок з неба вона не хапала, в інститут не рвалася. Потрібно було швидше здобути професію і почати заробляти. Не весь же ж час сидіти на шиї у батьків. Коли правда про вагітність відкрилася, Марійка з Миколою розійшлися.

– Нічого, дочко. Марійку ти більше не впускай у своє життя. А Микола… Значить, не любив, коли так легко тебе забув. Добре, що це зараз сталося, а не після весілля.

Тільки сидячи на кухні й слухаючи Марійку, Настя згадала мамині слова. Зраділа, що хоч нічого не сказала їй про Ігоря.

Вони познайомилися пів року тому у маршрутці. Він місцевий, батьки купили йому квартиру, але прискіпливо ставилися до його дівчат. Настя їм сподобалася.

– Серйозна дівчина, з гідністю, – сказала його мама.

Після Миколи у Насті не було серйозних стосунків ні з ким. І тільки з Ігорем Настя захотіла створити сім’ю, прожити життя разом, у вихідні їздити на дачу, виховувати дітей та онуків…

Зараз Ігор поїхав у відрядження до вівторка. І Настя дуже сподівалася, що до його приїзду Марійка знайде квартиру й переїде від неї.

Але йшли дні, а та все не переїжджала. Та й квартиру вона навряд чи шукала, ніколи їй було. Бігала по клубах, приходила додому під ранок, часто весела. Спала, коли Настя йшла на роботу, а коли поверталася, Марійки знову не було вдома. Поговорити не виходило.

– Хочеш, я з нею поговорю? – запропонував якось Ігор.

– Не треба, я сама, – квапливо відповіла Настя, переживаючи через його зустріч з подругою…

…Прийшовши якось з роботи ввечері, Настя несподівано застала Марійку вдома.

Вона спала у її сукні на дивані. На руці виблискував її ж браслет!

Настя очам своїм не повірила і дуже розізлилася. Мало того, що живе у неї вже два тижні, так ще її речі без дозволу бере!

– Марійко, прокидайся! – голосно покликала Настя.

Та у відповідь пробубоніла щось, але очей не відкрила.

– Вставай! – гукнула ще раз Настя.

– Чого галасуєш? – Марійка відкрила одне око і знову закрила.

– Ти чому мою сукню одягла?! – вигукнула Настя. – Навіщо без дозволу браслет узяла?

Дівчина дивилася на свою подругу й не розуміла, що й думати.

– А тобі що шкода? – просто пробурмотіла Марійка.

– Це мої речі. Так не піде. Ти обіцяла квартиру винайняти…

– Ти мене виставляєш? – раптом спитала подруга і сіла на дивані.

– Не зрозумій мене неправильно, але я маю особисте життя, свої звички. Моя квартира мала для нас двох. Зніми сукню й браслет, – ніяково сказала Настя.

– Так будь ласка! – Марійка стягнула через голову сукню і простягла Насті.

Настя ахнула від обурення. Білизна в Марійки була теж її…

– Це також зняти? – запитала Марійка.

– Забери собі, – роздратовано кинула Настя.

Настя згадала, як нещодавно хотіла одягнути кофтинку, і вона пахла Марійчиними парфумами. Тоді вирішила, що здалося.

– Тобі треба піти. Ти казала, що ти маєш гроші. В чому проблема? Квартир здається повно.

– Були гроші, тепер нема, – зло відповіла Марійка, вдягаючи коротенький халатик і підперезуючись пояском. – Завтра піду. Не на ніч же ж?

– Ти б хоч посуд помила. Бруд на кухні розвела… – бурчала Настя, миючи посуд.

У цей момент у двері подзвонили. Настя відкрила й побачила Ігоря.

– Ти чого прийшов? Ми ж домовились.

– Вирішив допомогти тобі, – він дивився кудись повз неї.

Настя обернулася і побачила Марійку. Та нахабно посміхалася.

– Це твій хлопець? Тихоня, ти Марійко, а хлопців вибирати вмієш. Я Марійка. Проходь, красеню.

У цей момент Настя від обурення була готова на все.

А Ігор представився й посміхнувся. Настя не могла повірити своїм очам.

– Я поставлю чайник, – сказала Марійка і пішла на кухню, похитуючи стегнами і демонструючи міцні довгі ноги.

Марійка господарювала на кухні, раз у раз кидала на Ігоря погляди, намагалася зачепити, ніби випадково.

Настя мало не плакала від образи. І цей туди ж. Усі її хлопці клюють на красу подруги. Забуті всі слова кохання…

– Ви пийте чай, а мені завтра вставати рано, – сказала Настя і різко вийшла з кухні.

Вона сподівалася, що Ігор піде слідом за нею, але він залишився з Марійкою на кухні. Спати вона, звісно, не збиралася. Усередині все кипіло від образи. Зараз вона встане і вижене їх обох, більше ніколи не відчинить йому двері. Ніколи!

Марійка зайшла в кімнату, скинула халат і одягла штани з кофтиною, демонстративно зняла і поклала поряд з Настею на диван браслет.

– Ми з Ігорем йдемо, не заважатимемо тобі спати, – сказала вона і пішла в коридор.

– Настю… – в кімнату зазирнув Ігор, але Настя навіть не повернула до нього голову. У її очах стояли сльози.

Гримнули вхідні двері. І тільки тоді Настя розплакалася. Вона плакала і сварилася до себе останніми словами, що впустила до себе жити Марійку, що дозволила їй відвести Ігоря.

А вона мріяла з ним прожити все життя, виховувати дітей та онуків, разом постаріти. Вона більше ніколи нікому не віритиме. Ніколи! Нікому!

Наплакавшись вдосталь, Настя пішла на кухню і стала мити посуд, ледве стримуючись, щоб не гримнути чашкою об стіну.

Ту, з якої пила Марійка (на ній залишилися сліди її помади), вона ретельно терла засобом для чищення під гарячою водою. Потім вмилася і сіла на диван. Що з нею не так? Чому чоловіки так легко відмовляються від неї заради Марійки? Сама винна, не треба було дозволяти їй жити в неї, хай селилася б у готель. Ось і здобула. І нема на кого скаржитися.

Вона здригнулася від дзвінка. Відчинила двері й побачила Ігоря.

– Дурненька. Здогадуюсь, що ти подумала. Але інакше ти її не виставила б. Я знаю таких людей.

– Де вона? – запитала Настя.

– Де й має бути – в готелі. Я вдав, що запав на неї, запропонував піти, привіз у готель. Сказав, що не хочу світитись, щоб вона на себе оформила номер. Потім сказав, що думаю про неї, попередив, щоб не надумала потикатися більше до тебе. Пообіцяв, що ти збереш її речі, а я їх відвезу. Разом відвеземо.

Ти б бачила, які погляди вона на мене кидала. А галасувала! Я таких слів навіть від чоловіків не чув. Якби я просто виставив її з твоєї квартири за двері, певен, ти пошкодувала б її.

Настя підійшла і притулилася до Ігоря.

– Пробач мене. Я справді подумала, що ти…

– Як Микола?

Настя підвела голову.

– Марійка розповіла. От же ж. Мені ніхто не потрібний крім тебе. Завтра відвеземо їй речі й забудемо. І не здумай більше її шкодувати.

– Обіцяю.

Наступного дня вони відвезли в готель речі. Просто залишили їх адміністратору на ресепшені, щоби не бачити Марійку. Настя занесла номер її телефону до чорного списку.

Марійка не змогла ні до кого у місті прилаштуватися й поїхала додому.

Так. Від таких подруг потрібно триматися подалі. Вони на все готові, аби зіпсувати іншим життя, тим більше тим, у кого воно складається вдаліше, аніж у нього…