Вероніка відпустила чоловіка із друзями в кафе. Зрідка можна. До того ж, Микола ніколи не давав приводів для її хвилювання.

Друзі – значить друзі, ніяких дівчат!

Та й люблять вони одне одного. Вероніка теж іноді може з подружками розважитися. Молоді, поки дітей немає – встигають.

Микола з друзями зустрілися в кафе, а потім вирішили сходити в інше, яке щойно відкрилося.

Через пів години в кафе зайшла компанія дівчат. Вони сіли у протилежному кутку зали.

-Микольцю, а де твоя дружина? – запитав раптом його друг Василь.

-У неї звіт на роботі здавати завтра. Додому взяла, працює сидить, – сказав Микола.

-А он там хіба не вона сидить? – раптом сказав Василь і показав рукою в кінець зали.

Микола подивився в той бік і ахнув. За столом сиділа його дружина!

-Звіт значить на роботі… – подумав Микола.

– Погуляти вирішила! А одягнена! Вона ж так не одягається – шкіряні штани, куртка така сама. Макіяж яскравий. Що вона робить?
-Так, Микольцю, у тебе не дружина, а жінка загадка, – засміялися друзі.

Помітивши їхню увагу, компанія з трьох дівчат подивилася на Миколу і на інших. Вероніка ні на краплю не збентежилася, коли помітила чоловіка. Вона навіть дивилася на нього, немов бачила його вперше в житті!

Подивились і відвернулися…

Вони мали свою компанію. Хвилин через п’ять у кафе з під’їхали хлопці, і всі дівчата поїхали зі своїми супутниками.

-Я нічого не розумію, – сказав Микола. – Що це було.

-Так, Микольцю, у тебе під носом дружину відвели, а ти сидиш.

-Цього не може бути… – Микола не розумів, що відбувається.

– Зараз я їй зателефоную.

-Ну, подзвони.

Микола набрав номер дружини.

-Вероніка! Ти де?!

-Що за питання. Вдома. Не заважай мені, я працюю. Відпочивай.

-Ага. Гаразд…

-Ну, і що ти хотів почути? Звичайно, вона скаже, що вдома.

У кафе більше не сиділося, різні думки полізли в голову, та ще й друзі жартували постійно. Микола викликав таксі і поїхав додому набагато раніше, ніж зазвичай. Двері відчинив своїм ключем, а там…

А там дружина сиділа на кухні за комп’ютером, пила каву та працювала.

-А ти чого так рано? Каву будеш?

-Ні. Я спати.

Микола нічого не міг збагнути. Дружина, рідна домашня, без макіяжу, спокійно сидить на кухні. А що було там у кафе? А якщо спитати у неї? Ні. Вона все одно нічого не скаже. А може й образиться. Треба її підловити. Друзі сміються, а вона його за ніс водить. Та ще й як водить. Підловити, тоді точно не відкрутиться.

Наступного дня Микола пішов у кафе. Один. Час був приблизно той самий, що й того разу. Дівчата не з’явились. На другий день їх також не було. Але Микола все приходив і чекав. Він пив каву і вже думав, що це востаннє. Досить. Дружина з’явилася, цього разу одна. Вона пила каву і розмовляла по телефону. Вигляд у неї був трохи засмучений. Допивши каву, вона пішла на вихід. Микола поспішив за нею.

-Вероніка, почекай.

Але жінка не оберталася.

-Та стривай ти. Разом додому поїдемо, пограли та досить. Поясни мені, навіщо все це? – Микола затримав її за руку.

У відповідь отримав лише незрозумілий погляд.

-Ти моя дружина. Вероніка, ти ходиш за мною? Чи ще щось? Ти зараз маєш бути вдома.

-Вероніка? Дружина? Вдома? – дівчина здивовано дивилась на Миколу.

-Досить прикидатись, поїхали додому.

-Гаразд, поїхали.

У квартирі пахло пиріжками.

-Микольцю, мий руки, пиріг готовий, – гукнули з кухні.

-Вероніка? – Микола застиг від здивування.

-А хто ж? – долинуло з кухні.

Микола був розгублений. Вероніка на кухні і Вероніка поруч. Як це може бути? Він не міг сказати більше жодного слова. Рушити з місця теж не міг.

-Ну ти де? Давай швидше, – Вероніка не дочекавшись вийшла в коридор.

Микола сидів на табуретці, а біля дверей стояла дівчина дуже схожа на Веронику.

Дівчина і Вероніка не відводячи очей дивилися одна на одну. Вони були однакові, майже однакові. Різниця була тільки в одязі і макіяжі. А ще у волоссі: в однієї хвостиком, а в іншої розпущене. Зріст, ніс, очі, губи.

-Ти хто? – перша запитала Вероніка.

-Я Олеся. І, швидше за все, я твоя сестра, – раптом сказала незнайомка.

-Чому ти так думаєш? Може, ми просто схожі, – здивувалась Вероніка.

-Я давно тебе шукаю. І маму. Вона мусить знати, що я жива.

-Пиріжки. Ходімо пити чай. Розкажеш все. Микольцю, ти чого сидиш? Миколо? З тобою все добре.

-Не знаю… – пробурмотів чоловік.

Обоє дівчат засміялися.

Вони пили чай і сміялися. Олеся розповідала, як вона з Миколою познайомилася. Як він її прийняв за дружину і повів додому. А оскільки вона вже шукала сестру, то одразу подумала, що це й буде вона. Якщо він її за дружину прийняв.

Олеся розповіла історію їхнього народження, яку почула перед тим як не стало її матері. Не рідної матері.

Вероніку виховували рідні батьки. Вони про її сестру нічого не говорили. Думали, що дівчинки не стало при народженні. А насправді в пологовому все переплутали. Олеся була жива.

Її нерідна мати тоді ж народила доньку, але її справді не стало. Вийшло, що сестер через помилку розділили на дві родини.

Батько Олесі був дуже багатий. Про те що його єдина дочка не рідна він дізнався пізніше. В лікарні визнали помилку і принесли вибачення. Але дівчаткам було вже по 6 років і обидві родини вирішили, що буде краще залишити все, як є. З того часу вони припинили спілкування назавжди.

Батько залишив велику спадщину Олесі з матір’ю. Але матері рік тому не стало. Олеся може спокійно жити і не працювати. Але бізнесом треба керувати. Поки що вона вчиться. Одразу всьому. Багатство її не зіпсувало.

-А мама, наша мама жива? А тато? – запитала Олеся.

-Так, живі. Треба їм усе розповісти, що ти приїхала…

Зустріч відбулася. Радість і сльози. Дві дочки. Вони й не надіялися ніколи її побачити.